Території арабського халіфату – Халіфат — що це таке? Арабський Халіфат, його виникнення і розпад. Історія Халіфату

Содержание

Арабський халіфат

Арабський халіфат – саме процвітаючу державу Середземномор’я, що існувала там протягом доби середньовіччя. У його створенні брав участь пророк Мухаммед (Мохаммед, Магомет) і його наступники. Халіфат, будучи середньовічною державою, склався в результаті об’єднання кількох арабських племен Аравійського півострова, який знаходиться між Північно-Східною Африкою і Іраном. Виникнення державності у арабів в сьомому столітті мало такий характерною рисою, як релігійна забарвлення процесу, який супроводжувався нової світової релігією – ісламом.

У політичному русі за об’єднання різних племен було гасло, в якому ясно висловлювався відмова від багатьох чинників, у тому числі були: язичництво і багатобожжя, які об’єктивно відображали тенденції до зародження нового ладу ( «ханіфского»). З ім’ям Мухаммеда пов’язують пошуки проповідників нового бога і нових істин, вони відбувалися в той час під впливом християнства і іудаїзму. Він особисто проголосив необхідність встановити культ Аллаха, як єдиного бога. У новому громадському порядку повинна бути виключена племінна ворожнеча. На чолі арабів повинен стати якийсь «посланник на землі від Аллаха» – тобто пророк.

У закликах ісламістів встановити соціальну несправедливість були такі пункти:
1. Обмежити лихварство.
2. Встановити милостиню біднякам.
3. Звільнити рабів.
4. Вимога чесних відносин у торгівлі.

Це викликало велике невдоволення представників купецької знати, в результаті Мухаммед змушений бути бігти зі своїми найближчими сподвижниками в місто Ясриб (пізніше він називався «містом Пророка» – Медіною). Там він незабаром заручився підтримкою кочівників-бедуїнів та інших представників різних соціальних груп. У місті звели першу мечеть з визначенням порядку, за яким буде проводитися мусульманське богослужіння. Мухаммед був ватажком: і військовим, і духовним, а також займав пост головного судді.

Через тридцять років після його смерті, іслам був розділений на три великі течії, вірніше секти, а саме:
– Суніти, які спиралися в питаннях справедливих і богословських на Сунну, де були зібрані перекази про вчинки і словах пророка;
– Шиїти, які вважали себе точними виразниками і послідовниками і поглядів, яких дотримувався пророк і точно виконували приписи Корану;

– Хариджити, для яких зразком політики і практики були перші два халіфа – Омар і абу Бакра.

В історії Арабського халіфату, як середньовічної, виділяється два різних періоди:
– Дамаску, коли правила династія Омейядів;
– Багдадський, коли правила династія Аббассідов.

Обидва відповідали основним етапам у розвитку середньовічної арабської держави і суспільства. Що стосується першого етапу розвитку халіфату, то це була відносно централізована теократична монархія. В його було зосередження двох влад: духовної (имамата) і світської (емірату), вони вважалися необмеженими і неподільними.
На самому початку халіфи обиралися мусульманської знаттю, але пізніше влада халіфа передавалася написаним їм заповідальним розпорядженням. Роль головного радника і вищої посадової особи при халіфа належала візира. За мусульманським праву їх поділяли на два типи. У одних була широка влада, у інших лише обмежені повноваження, тобто вони могли тільки виконувати накази халіфа. У ранньому періоді халіфату, як правило, призначалися візири другого типу.
До самим важливими чиновникам при дворі ставилися такі посади: начальника особистої охорони, завідувача поліцією і особливого чиновника, який, в свою чергу, здійснював нагляд за всіма іншими посадовими особами.

Центральним органом державного управління халіфа були урядові спеціальні канцелярії, в них велося діловодство, поштова служба і була функція таємної поліції. Халіфату територія поділялася на кілька провінцій під управлінням емірів – військових намісників, яких призначав сам халіф.
Але величезна середньовічна імперія, яка називається Арабським халіфатом, все ж була скасована монголами в тринадцятому столітті. Резиденцію перенести в Каїр, там халіф ще до шістнадцятого століття зберігав духовне лідерство у сунітів, пізніше воно дісталося турецьким султанам.

« Антропологія – реферат Боги Стародавньої Греції »

moyaosvita.com.ua

історія держави і права. Реферат – Освіта.UA

Виникнення арабського халіфату. Історія розвитку. Право Арабського халіфату

Виникнення арабського халіфату. Історія розвитку

Арабський халіфат виник у ІІV ст. на Аравійському півострові в результаті розпаду первіснообщинного ладу, тобто родоплемінних відносин у арабів. Створена в 662 році релігійно-політична община Мухамеда розповсюдила владу Іслам на Аравію, Іспанію, Північну Африку, Єгипет, Сірію, Іран, Ірак, Персію, держави Середньої Азії, Північну Індію. Ця величезна Імперія проіснувала до ХІІІ ст. і відома як А. Х

Його історію можна розділити на наступні основні періоди:

  • Розклад родоплемінного ладу; (VІ - VІІ ст.),
  • Завойовні війни і створення арабської імперії халіфат Омейядів (662-750 рр.).
  • Падіння Омейядів, лахаліфат Абасидів (Багдадський халіфат і його розпад (750-1258).

В VІ-VІІ ст. араби соціально диференціювались. Виділились окремі роди, клани і племена. В Мецці рід Омейядів очолив караванну торгівлю. Загальноплеменні пасовиська захопили власники крупної рогатої худоби. Так появилась знать.

Складенню держав також диктувалося необхідністю боротьби з Іраном і Візантією, так як Іран і Візантія суперничали за Іемен, який був розташований в південній Аравії і в якому уже в першому тисячолітті до н. е. склалась висока землеробська культура, який був найбільш розвинутою державою. В 572 році був підкорений Іраном і Візантією.

Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів. В умовах абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про Мухаммеда як "печатку" (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська політико-державна думка розродилася концепцією халіфа ("заступника") пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й релігійного).

Правління першого халіфа Абу Бекра було недовгим (632 - 634), але роль, яку він відіграв у цементуванні ісламського державного організму, важко переоцінити. Як давній соратник і тесть Мухаммеда він мав колосальний авторитет, а суворість тверезого політика й одностайна підтримка мусульман-фанатиків дала йому в руки зброю, проти якої роз'єднані бедуїни знову не вистояли.

Через рік весь півострів сповідував іслам, "лжепророків" ліквідували, але халіф чудово розумів, що примирити гордих бедуїнів з новою владою й новою релігією зможуть лише багата воєнна здобич, обширні завоювання з усіма здобутками, які вони приносили переможцям у середні віки (гроші, жінки, раби, землі тощо). Вже в 633 р. арабське плем'я шейбан на чолі з аль-Мусанною ібн Харісом удерлося до перської Месопотамії й захопило Хіру (колишню столицю Лахмідів).

Тоді ж мединці вперше атакували візантійську Сирію, але більшого старий Абу Бекр зробити не встиг, померши в 634_ р. від гарячки (на смертному одрі рекомендував обрати своїм наступником Омара). Другим халіфом був обраний залізний Омар ібн аль-Хаттаб (634 - 644), і в його правління халіфат став імперією.

Арабам протистояли дві наймогутніші імперії тогочасного світу, тому масштабні арабські завоювання здаються дивом. Візантія мала майже 20 млн населення і 120-тисячне військо найманців-професіоналів, а імператор Іраклій (610 - 641) проявив себе талановитим і енергійним правителем та полководцем. Такими ж приблизно силами володіли Сасаніди. Населення Аравії налічувало тоді 5 млн, тому для зовнішніх воєн халіфат міг виділити не більше за 80 тис. вояків.

Арабське озброєння значно поступалося візантійському або перському: в арабів була запалювальна суміш, але вони не мали облогових знарядь. Воювали араби спочатку пішки, здійснюючи марші на віслюках чи верблюдах (бо коні залишалися розкішшю). Лише розбагатівши, араби створили свою непереможну кінноту, тому спочатку кількісна й якісна перевага була на боці ворогів, але і Візантія, й Іран знесилились у війнах між собою. Візантію виснажувала боротьба зеленої й блакитної "партій", християн з іновірцями, халкедонітів з монофізитами й несторіанами, а гніт "ромеїв" над коптами Єгипту, арамеями Сирії, берберами й вандалами Північної Африки тощо зробив ці народи скоріше союзниками, ніж ворогами арабів.

Внутрішня ситуація в державі Сасанідів була ще гіршою. Населення Єгипту, Палестини, Дворіччя в етнічному та релігійному відношеннях значно відрізнялося від пануючих в імперіях етносів, тому прихід арабів апатично сприйняло не як завоювання й трагедію, а як просту зміну володарів, причому нові стали менше брати податків. Але головною причиною перемог була пасіонарність, жадоба до ганіми й фанатизм арабів, народу-воїна, якому не могли протистояти ополчення з представників розбещених верхівок та армії професійних найманців, котрі більше дбали про свої гроші й життя, ніж про перемогу та державу. Ось чому за правління Омара араби, вирвавшися за межі півострова, підкорили весь Близький Схід.

Отже, араби були народом-воїном, а пасіонарність подесятерила їхні сили, яких вистачило вести війну одразу на двох фронтах. Перші успіхи на перському фронті навіяли впевненість арабському військові Халіда ібн аль-Валіда, якого за лютість, непереможний полководницький дар і жахливу жорстокість звали "мечем Аллаха".

Остаточного удару Сасанідам мусульмани завдали в 642 р. при Нехавенду (південніше Хамадана), де 60 тис. персів-ополченців зібрав досвідчений полководець Ферузан. Для персів це був останній шанс зберегти свою державу і врятуватися від мусульманського поневолення. Кривава несамовита різанина із 40-тисячним арабським військом Нумана ібн Мукарріна тривала три дні. Нуман загинув і, здавалося, перси візьмуть реванш, але в критичний момент битви араби отримали підкріплення, а з ним - перемогу. Один за одним упали Рей (Тегеран), Кум, Казвін, Зенджан, Хамадан, Кашан, Ісфахан і нарешті Істахр (Персеполіс - давня столиця Персиди).

Еран-шахр перестав існувати як держава. Останній Сасанід Єздигерд ІІІ був убитий у 651 р. біля Мерва, а спроби його сина спертися на допомогу тюрків та китайців зазнали невдачі.

На захоплених землях араби заснували нові міста (Куфа, Басра тощо), всі завойовані державні землі оголосили прямою власністю халіфа (тобто ісламської держави), а мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть.

На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату, які залишалися більшими від закяту та ушру (земельний податок з мусульман), але виявилися меншими від того, що здирали перси й візантійці. За підданими-іновірцями зберігалися їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед - посланець Аллаха, і пройти обряд обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги та статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, бо "новий мусульманин" одразу втрачав право на володіння землею в захоплених краях.

За десятиріччя омарівського правління халіфат перетворився на найбільшу державу регіону, а останнім важливим внутрішньополітичним актом великого Омара було введення в дію нового ісламського календаря, відправною точкою якого став рік хіджри (622).

Від тяжких державних справ халіф геть облисів, але здоров'я його ще не підводило. Цей двометровий гігант продовжував вести простий і здоровий спосіб життя, покидаючи періодично столичну Медину для оздоровлення в сухому (і справді корисному) пустельному повітрі, мало спав, їв просту їжу, носив грубий одяг, а бороду, яку вибілила сивина, вперто фарбував у чорний колір, щоб виглядати молодшим за свої роки.

Правити другий халіф збирався ще довго, але в 644 р. раб перс-християнин Фіруз накинувся з кинджалом на Омара, коли той молився в мединській мечеті, і заколов халіфа, шість разів встромивши в його тіло кинджал з подвійним лезом. Убивцю-смертника невдовзі впіймали й стратили разом з дружиною й дочкою, але суворого, справедливого, прозорливого й енергійного правителя не стало, а новим, третім халіфом Мекка обрала Османа ібн Аффана з роду Омейядів (спрацювали мекканська корпоративність і те, що Осман був зятем Пророка).

Столицею халіфату став Дамаск.

Халіфат Омейядів (Дамаський халіфат). Засновник Дамаського халіфату Муавія ібн Абу Суф'ян був талановитим і грізним політиком, який не гребував жодними засобами для досягнення своєї мети - стабільності халіфату та омейядівської династії.

Сунніти (прибічники Омейядів) вважали, що не лише Коран, а й Сунна в повному обсязі має бути покладена в основу життя кожного правовірного. У VІІІ - ІХ ст. всередині суннізму виділилися чотири основні течії (ханіфіти, шафіїти, малікіти й ханбаліти), які відрізнялися тонкощами тлумачення Корану й Сунни та прийняттям за авторитет "думки вчених" (іджма), "суспільної користі" (істіслаха), "нововведення" (біда), "особистої думки" (рай), "аналогії" (кияс). Проте всі чотири течії вважались у суннітів однаково правовірними та визнаними, що дає підставу розглядати суннізм як єдину мусульманську школу.

Шиїти (прибічники Алідів) цілковито визнавали Коран, але, на відміну від суннітів, у 115 сурах (у Корані суннітів - 114 сур), а в Сунні вважали цілком правдивими й тому священними лише ті положення, що базувалися на авторитеті сім'ї Пророка (записані зі слів родичів Мухаммеда). Хадіси, записані за словами соратників, але не родичів Пророка, шиїти священними, авторитетними й обов'язковими для виконання не вважали, проте мали свої перекази про Пророка (Ахбар), які, звичайно, не визнавалися суннітами (бо там стверджувалося, що Пророк заповідав, аби його спадкоємцями були лише Аліди).

Політичну базу шиїзм обмежував чистим сімейно-династичним легітимізмом (тому шиїти боролися проти "узурпаторів" Омейядів на боці прямих нащадків Пророка). Крім того, однією з дружин Алі стала дочка останнього сасанідського шаханшаха Йєздигерда ІІІ, що сприяло поширенню шиїзму в Ірані, де Алі вбачався більшістю персів "законним" правителем і спадкоємцем володарів Еран-шахру та ще й мучеником і ворогом ненависних Омейядів - халіфів арабів, які завоювали й зруйнували перед цим перську імперію зороастрійців.

В очах шиїтів лише Аліди могли бути законними халіфами всіх "правовірних", але за умов, коли реально халіфат перебував у руках Омейядів, посада шиїтського лідера стала називатися імам ("керуючий молитвою"), який, на відміну від суннітів (де імам - це лише обраний людьми релігійний предстоятель), став для шиїтів напівбожественним і харизматичним нащадком Пророка, світським і духовним вождем. Святинями, до яких здійснюють хадж шиїти, окрім Мекки й Медини, стали Неджеф (де похований Алі) й Кербела (де похований його син Хусейн) в Іраці.

Третю течію в ісламі утворили хариджити, які, буквально тлумачачи Коран, вважали доброчесність вищою якістю людини й тому обстоювали необмежену виборність халіфа общиною мусульман. У питаннях віри хариджити виступали поборниками "чистоти" ісламу та вирізнялися скрупульозним виконанням усіх релігійних настанов. Суннітів і шиїтів вони вважали віровідступниками, бо віра, за їхніми переконаннями, визначається діями, а вбивство віровідступників (включаючи халіфів) стало релігійним обов'язком у хариджизмі. Жертвою хариджитів упав халіф Алі, з не меншою завзятістю вони бились із суннітами, спираючись на свою базу аль-Батаїх (у болотах Південного Іраку в районі Басри).

Згодом хариджити теж почали дробитися на секти, яких усього налічують до 20. Найвпливовішими серед них були азракіти, ібадіти, суфрити. Крім Іраку й Ірану, хариджити поширили активність на Аравію, а після продовження ісламських завоювань - на Північну Африку, та жодної повнокровної держави створити так і не спромоглися: цьому перешкодили досить поширені серед хариджитів ідеї зрівнялівки, а також крайній фанатизм, нетерпимість та жорстокість до всіх, хто не сприймав їхніх настанов.

Право Арабського халіфату

В процесі цієї боротьби племена на Аравійському півострові об'єдналися і початок цього об'єднання положив засновник мусульманської релігії Мухамед, який був бідним пастухом і вже в цей час став пророкувати єдиновірство, виступав проти знаті. Переслідуваний нею він в 622 році втік з Меки в м. Ярсіб який потім стали називати містом пророка - Медіною. 622 рік став для мусульманів священним роком - роком запровадження Ісламу. Проповіді і пророцтва Мухамеда після його смерті були зведені в єдину книгу, яка одержала назву Коран.

В Медині до Мухамеда прийшли духовна і світська влада. Іслам і його прибічники утверджували свою владу і не тільки проповідями, але і силою зброї. Між Мединою і Меккою розгорілась боротьба, в якій перемогла Медина. Родова знать признала Мухамеда. Був завойований і Йемен.

В 632 році Мухамед помер, а його наступники продовжували завойовувати території, які продовжувались до 751 року. Отже склалась держава з центром спочатку в Мецці і Медіні, потім в Багдаді.

Після смерті Мухамеда між знаттю розгорілась жорстока боротьба за владу. В 662 році в результаті жорстокої боротьби до влади прийшли Омейяди, які правили державою майже сто років. Їхнє правління відзначалось швидким збагаченням аристократії, військових начальників, посиленням експлуатації підкорених народів а також багаточисельними збройними повстаннями рядових арабів і підкорених народів.

В 750 році Омейяди потерпіли поразку в результаті повстання арабських племен, іранських селян рабів і феодалів, яке переросло в громадянську війну. Халіфат очолила династія Абасилів. Столиця в Дамаску була перенесена в спеціально побудоване місто Багдад (столиця якої держави є тепер Багдад?)

Суспільний лад: панівний клас - халіфи, намісники і військові начальники. В склад панівного класу входили також і верхівки підкорених народів, які прийняли мусульманство (по Корану всі люди ділились на правовірних і неправовірних).

Селяни в халіфаті складали основний податний прошарок, причому становище селян-мусульман було більш важким.

Високо була розвинуте в халіфаті міське життя. Це були міста з великими центрами торгівлі ремесла і культури. Панівним класом міст були феодали. Великим впливом користувались корпорації богословів і закони торговців, які об'єднувались навколо шкіл богослов'я і права - медресе.

Дуже великий процент суспільства складали раби, які поділялись на челядь, військових слуг і рабів використовуваних в виробництві.

Державний устрій: Верховне правління було зосереджено в руках халіфа і його намісників. При Абасидах появилась посада візиря, якому підкорявся весь адміністративно-фінансовий апарат, військо.

Місцеве управління: Халіфат ділився на намісництва - емірати. Основними еміратами являлись: Іспанія, Африка, Єгипет, Сірія, Іран, Північна Індія. Намісництва передавались по спадковості. Намісники еміри були такими ж деспотами, оточені пишним двором як і халіфи а Багдаді.

Судова система: Намісник мав і судову владу. В відправленні правосуддя допомагали йому кадії, які потім стали самостійними суддями. Функції кадії зберігались тільки для суддів мусульман. В залі присутніми були два офіційних понятих, судові пристави і захисник.

Право в халіфаті формувалось в єдності з Ісламом і його догматикою. Отже єдиним джерелом права являвся Коран.

Право власності. Основні предмети власності земля, худоба, будівлі, зброя, коштовності, раби являлися власністю держави.

Предметом регламентації особливої являлось користування водою. Суспільна власність на воду була священним догматом. Озера, ріки були власністю мусульманської общини. Колодізя, фонтани, те, що створено людською працею - знаходилось в приватній власності. В зв'язку з такою особливістю власності на воду і користування нею в 844 році був створений водний кодекс. "Книга про канали", який регламентував користування водою для зрошення полів.

В халіфаті в зв'язку з великим розвитком торгівлі були широко розвинуті договори і різні угоди, такі як зобов'язання з спричинення шкоди, безпідставного збагачення, купівлі-продажу, дарування, підряду, оренди земельних ділянок, договір займу та застави. Коран забороняв позику під проценти. Широкого застосування набули векселі.

Шлюбно-сімейні відносини. В VІ-VІІ ст. у арабів була патріархальна сім'я. Дорослий син після одруження виходив з сім'ї і ставив поруч свою палатку. Притаманні ранні форми шлюбу, які збереглись дотепер.

Шлюбу окремих племен властиві риси матріархату. Діти одержували ім'я по матері, а право розлучення належало жінкам. Жінка мала право перебувати в шлюбі з декількома мужчинами, який проживав з нею по місяцю. Батьківство встановлювалось по вказівці жінки. Дуже широко застосовувалися і тимчасові шлюби, які збереглись і до цього часу.

Останки матріархату виживають себе у міського осілого населення і в шлюбних відносин встановлюється панування мужчини, Коран допускав багатоженство, але не більше 4-х жінок одночасно.

Крім жінок можна було мати і рабинь-наложниць. Шлюб оформлявся усним або письмовим договором або угодою між батьками. Вік не мав значення, в шлюб вступали особи, які досягли статевої зрілості. Коран забороняв шлюби між близькими родичами. Шлюби розривалися по багатьох причинах (відсутність чоловіка більше півроку, порушення вірності, віровідступництво, жорстоке відношення до жінки) і процедура розірвання шлюбу була дуже простою.

Право спадщини. В доісламську епоху "той хто вміє їздити на коні і володіти мечем - позбавлення права спадщини". При Мухамеді право спадщини для жінок було значно обмежене.

Кримінальне право: Поняття злочину у мусульман було невідділиме від гріха, тобто злочинні посягання були заборонені Кораном.

Першу групу складали "кровні злочини" тобто вбивства і поранення не зв'язані з грабіжництвом. До Мухамеда за вбивства каралось вбивство тобто кровна помста. Мухамед звузив рамки покарання. Кровна помста існувала тільки за навмисне вбивство, а за ненавмисне - грошову компенсацію родичам вбитого. За протиправні діяння відповідали особи, які досягли 15-18 років. Оп'яніння, яке було причиною втрати пам'яті, звільняло від кримінального покарання.

Мусульманському праву відома необхідна оборона і крайня необхідність. Потерпілий міг вбити злодія або грабіжника щоб повернути своє майно.

Друга група злочинів - худуд (віровідступництво), порушення шлюбної вірності, п'янство, дача неправдивих показів, а також крадіжки та грабежі). За ці злочини призначалася смертна кара, відрізання рук, ніг. За порушення шлюбної вірності Коран виносив покарання - сто ударів батагом, а жінці додатково - пожиттєве домашнє утримання.

Каяття звільняло від покарання по цій групі злочинів.

Третя група злочинів - посягання на державний устрій. За ці злочини передбачалася кара в вигляді позбавлення волі, конфіскацію майна і права носити чалму.

Література

  1. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2001.
  2. Сборник документов по всеобщей истории государства и права / Сост. К. Е. Ливанцева. – Л., 1987.
  3. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред. З. М. Черниловского. – М., 1984.
  4. Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К., 2003.
  5. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Практикум. – Вид. 2-е. – К., 2003.


21.10.2011

ru.osvita.ua

Арабський халіфат

Арабський халіфат – теократична мусульманська держава, що виникла в результаті мусульманських завоювань в VII-IX ст. Очолювали її халіфи.

Історичні передумови виникнення Арабського халіфату

Первісним ядром Арабського халіфату стала створена пророком Мухаммедом на початку VII століття в Хіджазу (Західна Аравія) мусульманська громада – умма. У результаті мусульманських завоювань була створена величезна держава, що включала Аравійський півострів, Ірак, Іран, більшу частину Закавказзя, Середню Азію, Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, більшу частину Піренейського півострова, Сінд.

Слово халіфат (з араб. – «спадкоємець», «представник») – означає як титул халіфа, так і велику державу, створену після Мухаммеда арабами-завойовниками під проводом його «халіфів» (намісників).

Епоха існування Арабського халіфату, разом з кількома наступними століттями розквіту загальноісламської науки і культури, називаються в західній історіографії Золотим віком ісламу.

Арабський халіфат: завоювання

Після того, як був написаний Коран, поширення ісламу Аравійським півостровом відбувалося надзвичайно швидко і вже до 30-х років VII століття привело до створення єдиної феодально-теократичної арабської держави – Арабського Халіфату. Мухаммед і його послідовники, "чотири праведних халіфи" зосередили у своїх руках всю релігійну і світську владу і створили небувалих розмірів теократичну державу.

Мухаммед силою меча і красномовства зумів схилити майже всі аравійські племена, які поклонялися ідолам, до прийняття ісламу. Як посланий Богом Пророк він об'єднав ці племена під своєю верховною владою. Але Мухаммед помер, не залишивши синів і не встановивши закону спадкоємності, і незабаром після його смерті (у 632 р.) почалися криваві чвари. Першим наступником був обраний Абу Бекр, який помер через два роки. Його спадкоємцем був Омар, який впевнено правив народом протягом дванадцяти років. Після правління наступника Омара – Османа, що тривало до 655 р., верховне керівництво перейшло до зятя Пророка, Алі, до того із "спадкоємців" Мухаммеда, який з самого початку мав найбільші права на верховну владу. У VIII столітті, в період найвищого розквіту, територія Арабського Халіфату простягалася від Атлантики на заході до Інду на сході. Іслам в широкому сенсі став позначати весь світ, в межах якого встановилися і діяли закони Корану. Такий сенс традиційного поняття «дар ал-іслам» (обитель ісламу), протиставленого «дар ал-харб» – території війни, яка, принаймні, теоретично підлягає перетворенню в обитель ісламу за допомогою як військового, так і духовного джихаду.

Вже перший з праведних халіфів вважав священним обов'язком, згідно розпорядженню Пророка, силою меча навертати "невірних" в "істинну віру". З цією метою при вступі на трон (близько 632 р.) він відправив війська в похід проти Персії і, ще не закінчивши війну в цій країні, розпочав похід проти сирійців. Звиклі до всяких нужд, витривалі сини пустелі з нечуваною швидкістю перемогли своїх супротивників, що потопали в розкошах. У своїй переможній ході вони через рік заволоділи Єрусалимом, а в наступному році – здавна знаменитими своїм багатством укріпленими містами Алеппо, Антіохія і Кесарія.

Потім араби вторглися в Єгипет і заволоділи Олександрією. Всі зусилля візантійців повернути назад це місто, колишнє головне місце їхньої торгівлі, ламалися перед стійкістю переможців. Звістка про падіння Олександрії смертельно вразила візантійського імператора. Тим часом переможці без зволікання виступили на північний захід Африки. Якби в цей час чвари, що виникли всередині Арабського Халіфату з приводу прав спадщини, не стримали наступального руху арабів, то, без сумніву, завоювання всієї північної частини Африки відбулося б двадцятьма роками раніше. Осман, зі своїм звитяжним військом проник в самий глиб Африки, зайняв острів Родос і змусив Кіпр платити данину. Осман загинув від руки вбивці. Йому наслідник Алі став володарем держави, що займала (не рахуючи Аравії) Персію, Сирію, весь Єгипет і значну частину північної частини Африки. У VIII столітті араби вторглися на Піренейський півострів і завоювали його, але це вже окрема історія.

Алі (655 р.), зять Мохаммеда, останній з "чотирьох праведних халіфів", був убитий в результаті "палацового перевороту", після чого Муавія ібн Абу Суфьян з роду Омейядів заволодів скасованим халіфатом (661 р.) і проголосив спадкоємцем свого старшого сина Ієзіду. Таким чином, з держави з виборним правлінням утворилася спадкова монархія, а сам Муавія I став родоначальником династії Омейядів, що царювала без перерви з 661 до 750 р. Пізніше Омейядів змінили Аббасіди (750-1258 рр.).

Арабський халіфат: занепад

До VIII століття Арабський халіфат існує у вигляді єдиної держави. Змінюються правлячі династії, кілька разів переноситься столиця держави: спочатку (656-661) – це Куфа, під час правління династії Омейядів – Дамаск (Сирія), під час правління Аббасидів – Багдад (спеціально побудоване столичне місто в Іраку).

Однак поступово відбувається політичний розпад Арабського Халіфату з утворенням фактично самостійних держав. Першим в 884 р. відокремився призначений халіфом намісник в Єгипті, Ахмед-ібн-Талун, турок за походженням. Пізніше стали відділятися і інші роди, що заснували окремі династії. Тим часом над халіфатом згущувалися хмари – з заходу прийшли хрестоносці, послані Папою Римським Урбаном II, відвойовувати у мусульман Священну землю. Єрусалим був узятий хрестоносцями в 1096 році. Тут, можна сказати в самому центрі земель Халіфату, було створено християнське Єрусалимське королівство, яке проіснувало майже сторіччя.

І коли мусульманська держава в особі Салах-ад-Діна (Саладіна) між 1171 і 1192 роками знову знайшло хороброго і щасливого у війнах правителя (в 1187 році Саладін вибив християн з Єрусалиму), на нього насунулася нищівне нашестя монголів. Зі степів, що тягнуться від китайського і сибірського кордонів до Каспійського моря, полчища монголів, на чолі з диким Чингісханом, подібно до потоку лави розлилися квітучим Хорезмом. Вони спустошили Хорасан і за кілька років підпорядкували собі майже всю Персію.

Все, що до смерті Чингісхана у 1227 році уникло його грізного меча, піддалося жорстокому гонінню при його найближчих наступниках – Джучі, Джагатай, Угедея і Тулі. Трохи пізніше Хулагу-хан завершив завоювання Перської держави і, заволодівши Багдадом в 1258 р., назавжди поклав кінець халіфату.

Що погубило Арабський халіфат? Розкіш

Властиві арабам невибагливість, зумовлена ??самою природою їхньої країни, і патріархальна простота звичаїв збереглися ще при перших халіфах. Абу Бекр, Омар, Осман і Алі протестували проти зайвої розкоші і з нещадною суворістю переслідували всякий її прояв в нерозумних розмірах. Халіфи для себе особисто не відкладали жодних скарбів. Омар, вирушаючи на простому верблюді в далеку дорогу з Медини в Єрусалим для підписання договору, віз із собою тільки один міх з водою і по мішку борошна і фініків. Строго дотримувався давньої простоти і Осман, який постійно носив простий одяг і здійснював своє правління за старовинним звичаєм під відкритим небом, у той час як в його владі вже знаходилися скарби Азії, а його війська завойовували Єгипет.

Однак війська, розкидані по різних азіатських провінціях, поступово почали схилятися до витонченого побуту переможених ними народів. Перш за все це відбувалося в Сирії, де Омар одного разу захотів покарати за розбещеність війська, які стояли в цій країні (як свідчить переказ, він наказав відібрати в них дорогий шовковий одяг і тягнути його перед ними в пилюці).

Але коли Муавія (Омейяди) переніс свою резиденцію в Дамаск, звичаї почали втрачати свою силу, і Арабський халіфат опинився в центрі східної розкоші. Скарби, що стікалися в державну казну, Муавія не витрачав за прикладом колишніх халіфів на поширення ісламу і нові завоювання. При наступних Омейядах Дамаск став осередком всієї розкоші Сходу.

Ще більше прагнення до розкоші виявилося при Аббасидах, насамперед у Багдаді. Величезні багатства, зібрані тут завдяки ощадливості Аль-Мансура і залишені ним у спадок своїм наступникам, були розтрачені за короткий термін. Проте двоє із спадкоємців, знаменитий Гарун-аль-Рашид і Мамун, додали особливий відбиток тому марнотратству, яке до них панувало при дворі халіфів. Піклуючись про поширення наук і мистецтв, вони зуміли облагородити азіатську пишноту. Завдяки ним Багдад не тільки поєднав а собі всі прояви розкоші з чарівністю східної гостинності і товариськості, а й став центром вільної і серйозної наукової діяльності.

Величезні кошти витрачалися не на озброєння і утримання армії, а на будівництво прекрасних палаців і мечетей, прикрашання їх килимами та тканинами, на створення прикрас і розкішної іменної зброї, на переписування книг та їх ілюстрування. Завдяки цьому Арабський халіфат втратив своє політичне значення, розпався на частини і, врешті-решт, загинув. Зате він залишив нам у спадок чудові, неповторні твори мистецтва і культури.

Значення Арабського халіфату в історії світової культури величезне.

Арабські завойовники в цілому досить толерантно ставилися до людей, які сповідують інші релігії, і швидко засвоювали багато елементів культури підкорених народів.

Класичний іслам у принципі не пропагує національних відмінностей, визнаючи три статус існування людини: як правовірної (мусульманина), людини, яка повинна бути під покровительством (юдеї і християни в світі ісламу, вони ж люди Книги, власники Писання, які не підлягають насильницькому наверненню в іслам) і як багатобожника, який неодмінно підлягає наверненню.

Виникла багатюща єдина арабська культура.

Мова Корану – арабська – стала засобом об'єднання багатьох народів. На його основі, із додаванням сюжетів перської, індійської, античної міфології склався чудовий всесвітньо відомий збірник арабських казок – "Тисяча і одна ніч".

Іслам вважав знання однією з ознак всемогутності Аллаха, а мистецтво – видом знання. Тут великих висот досягли математика (арабські цифри), астрономія, медицина, навігація (винахід астролябії).

Були переведені на арабську мову, збережені і розмножені загублені в Європі праці грецьких, латинських і візантійських авторів. Лише значно пізніше вони були переведені на європейські мови і знову стали надбанням європейської культури.

Були створені чудові пам'ятки архітектури, багато з яких збереглися до наших днів - Купол Скелі, Мечеть Омейядів у Дамаску, мечеть Тулуна в Каїрі.

За матеріалами: mirasky.h2.ru.

 

Читайте також:

 

Коментарі:

www.npblog.com.ua

Халіфат — що це таке? Арабський Халіфат, його виникнення і розпад. Історія Халіфату

Серед світових релігій наймолодшим є іслам, народження якого відноситься до VII століття і пов’язане з ім’ям пророка Мухаммеда, що сповідував єдинобожжя. Під його впливом у Хаджизе — на території Західної Аравії — була утворена громада одновірців. Подальші завоювання мусульманами Аравійського півострова, Іраку, Ірану та низки інших держав зумовили виникнення арабського халіфату — могутньої азіатської держави. Воно включило в себе цілий ряд підкорених земель.

Халіфат: що це таке?

Саме слово «халіфат» в перекладі з арабського має два значення. Це і найменування того величезного держави, створеного після смерті Мухаммеда його послідовниками, і титул верховного правителя під владою якої перебували країни халіфату. Період існування цього державного утворення, відзначений високим рівнем розвитку науки і культури, що увійшов в історію як » Золоте століття ісламу. Умовно прийнято вважати його межами 632-1258 рр.

Після смерті пророка Мухаммеда історія халіфату налічує три основних періоду. Перший з них, що почався в 632 році, обумовлений створенням Праведного халіфату, на чолі якого по черзі стояли чотири халіфи, праведність яких дала назву керованого ними державі. Роки їх правління відзначені низкою великих завоювань, таких як захоплення Аравійського півострова, Кавказу, Леванту і значної частини Північної Африки.

Релігійні суперечки і територіальні завоювання

Виникнення халіфату тісно пов’язана з розпочатими після смерті пророка Мухаммеда суперечками про його наступника. В результаті численних дебатів верховним правителем і релігійним лідером став близький друг засновника ісламу — Абу Бакр ас-Саддік. Він почав своє правління з війни проти віровідступників, що відійшли від вчення пророка Мухаммеда відразу ж після його смерті і стали послідовниками лжепророка Мусайлимы. Їх сорокатисячна армія була розбита в битві при Аркабе.

Наступні праведні халіфи продовжили завоювання і розширення підвладних їм територій. Останній з них — Алі ібн Абу Талиб став жертвою збунтованих відступників від основної лінії ісламу — хариджитів. Це поклало край виборності верховних правителів, так як силою захопив владу і став халіфом Муавія I в кінці життя призначив наступником свого сина, і таким чином у державі встановилася спадкова монархія ? так званий Омейядский халіфат. Що це таке?

Нова, друга форма халіфату

Своїй назві даний період в історії арабського світу зобов’язаний династії Омейядів, вихідцем з якого був Муавія I. Його син успадкував від батька верховну владу, ще більше розсунув межі халіфату, здобуваючи гучні військові перемоги в Афганістані, Північній Індії і на Кавказі. Його війська захопили навіть частину Іспанії та Франції.

Тільки візантійський імператор Лев Ісавр і болгарський хан Тервел змогли зупинити його переможний наступ і покласти межа територіальним экспансиям. Європа ж своїм порятунком від арабських завойовників зобов’язана насамперед видатному полководцю VIII століття Карлу Мартелю. Очолювана ним армія франків розгромила полчища загарбників у знаменитій битві при Пуатьє.

Перебудова свідомості воїнів на мирний лад

Початок періоду, пов’язаного з Омейядским халіфатом, характерне тим, що становище самих арабів на окупованих ними територіях було незавидним: життя нагадувала обстановку в військовому таборі, що знаходиться в стані безперервної бойової готовності. Причиною тому послужило вкрай релігійне завзяття одного з правителів тих років Умара I. Завдяки йому іслам набув рис войовничої церкви.

Виникнення арабського халіфату породило численну соціальну групу професійних воїнів — людей, єдиним заняттям яких стало участь у загарбницьких походах. Щоб їх свідомість не перебудовувалася на мирний лад, їм було заборонено вступати у володіння земельними ділянками і знаходити осілість. До кінця правління династії картина багато в чому змінилася. Заборону було скасовано, і, ставши землевласниками, багато вчорашні воїни ісламу вважали за краще життя мирних поміщиків.

Халіфат династії Аббасидів

Справедливо відзначити, що якщо в роки Праведного халіфату для всіх його правителів політична влада за своїм значенням поступалася місце релігійного впливу, то тепер вона зайняла чільну позицію. За своїм політичним величі і культурного розквіту найбільшу славу в історії Сходу заслужено здобув Аббасидской халіфат.

Що це таке — знає в наші дні більшість мусульман. Спогади про нього дотепер зміцнюють дух. Аббасиди — династія правителів, що подарувала своєму народові цілу плеяду блискучих державних мужів. Серед них були і полководці, і фінансисти, і справжні цінителі і покровителі мистецтва.

Халіф — покровитель поетів і вчених

Вважається, що арабський халіфат при Харуна ар Рашида — одному і найбільш яскравих представників правлячої династії — досяг найвищої точки свого розквіту. Цей державний діяч увійшов в історію як покровитель вчених, поетів і літераторів. Однак, присвятивши себе духовному розвитку очолюваного ним держави, халіф виявився поганим адміністратором і вже зовсім нікчемним полководцем. До речі, саме його образ увічнений в пережило століття зборах східних казок «Тисяча і одна ніч».

«Золотий вік арабської культури» — епітет, який найбільшою мірою заслужив саме очолюваний Харун ар Рашидом халіфат. Що це таке, можна повною мірою зрозуміти, лише ознайомившись з тим нашаруванням староперсидской, індійської, ассірійської, вавілонської і частково грецької культур, що сприяло розвитку наукового думки в період правління цього просвітителя Сходу. Все краще, що було створено творчим розумом стародавнього світу, він зумів об’єднати, зробивши для цього базовою основою арабську мову. Саме тому в наш побут увійшли вирази: «арабська культура», «арабське мистецтво» і так далі.

Розвиток торгівлі

У великому і разом з тим упорядкованій державі, якою був Аббасидской халіфат, значно збільшився попит на продукцію суміжних держав. Це стало наслідком підвищення загального рівня життя населення. Мирні на той період відносини з сусідами дозволили розвинути з ними мінову торгівлю. Поступово коло економічних контактів розширювався, і в нього стали входити навіть країни, що знаходяться на значній відстані. Все це дало поштовх до подальшого розвитку ремесел, мистецтва і мореплавання.

Розпад халіфату

У другій половині IX століття, вже після смерті Харун ар Рашида, в політичному житті халіфату позначилися процеси, які призвели до його розпаду. Ще 833 році перебував при владі правитель Мутасім сформував преторіанську тюркську гвардію. З роками вона стала настільки потужною політичною силою, що правлячі халіфи потрапили до неї в залежність і практично втратили право на прийняття самостійних рішень.

До цього ж періоду відноситься і зростання національної самосвідомості у підвладних халіфату персів, що послужило причиною їх сепаратистських настроїв, які стали згодом причиною відриву Ірану. Загальний розпад халіфату прискорилося і за рахунок відокремлення від нього на заході Єгипту і Сирії. Ослаблення централізованої влади дало можливість заявити свої претензії на незалежність і ряд інших перш підконтрольних територій.

Посилення релігійного тиску

Втратили свою колишню владу халіфи спробували заручитися підтримкою у правовірного духовенства і скористатися його впливом на маси. Правителі, починаючи з Аль-Мутаваккіля (847 рік), своєю головною політичною лінією зробили боротьбу з усіма проявами вільнодумства.

У державі, ослабленому підривом авторитету влади, почалося активне релігійне гоніння на філософію і всі галузі науки, включаючи математику. Країна неухильно занурювалася у вир мракобісся. Арабський халіфат і його розпад стали наочним прикладом того, наскільки благотворно вплив науки і вільної думки на розвиток держави, і наскільки згубно їх переслідування.

Кінець епохи арабських халіфатів

У X столітті вплив тюркських воєначальників і емірів Месопотамії настільки посилився, що могутні перш халіфи Аббасидской династії перетворилися на дрібних багдадських князьків, єдиною втіхою котрих зробилися залишилися від колишніх часів титули. Дійшло до того, що піднісся в Західній Персії шиїтська династія Буидов, зібравши достатню військо, захопив Багдад і фактично правила в ньому протягом ста років, тоді як номінальними правителями залишалися представники Аббасидів. Більшого приниження для їх гордості не могло бути.

У 1036 році для всієї Азії настав дуже важкий період — турки-сельджуки почали безприкладний по тим часам загарбницький похід, який став причиною знищення у багатьох країнах мусульманської цивілізації. У 1055 році вони вибили з Багдада правили там Буидов і встановили своє панування. Але і їх влади прийшов кінець, коли на початку XIII століття вся територія колись потужного арабського халіфату була захоплена незліченними полчищами Чингісхана. Монголи остаточно знищили все, що було досягнуто східною культурою за попередні століття. Арабський халіфат і його розпад відтепер стали лише сторінками історії.

poradumo.com.ua

Виникнення, розквіт і розпад Арабського халіфату

У VII-VIII ст. в результаті завоювань склалося величезна держава – Арабський халіфат, який пізніше розпався на окремі держави. У країнах Халіфату була створена багата культура, яка пов’язала воєдино досягнення різних народів. Араби внесли величезний вклад в розвиток науки, літератури, мистецтва.

Арабські завоювання (виникнення Арабського Халіфату)

Після смерті Мухаммада влада в державі, що об’єднав всіх арабів, успадкували найближчі сподвижники пророка, які обираються на зборах найбільш шанованих мусульман. Ці правителі іменувалися халіфами – «заступниками» пророка, а держава, яку вони очолювали, – Халіфатом. Об’єднавши арабів, іслам поставив перед ними спільну мету – підкорити «невірних» нової релігії. Перше сторіччя Халіфату пройшло під знаком завоювань. У 636 р араби розбили візантійців на річці Ярмук на північ від Єрусалиму і за кілька років захопили східні провінції Візантії: Сирію, Палестину і Єгипет, потім Іран, а пізніше і все середземноморське узбережжя Африки. У 711-714 рр. вони підкорили Вестготское королівство в Іспанії, перейшли Піренеї і тільки в 732 р були зупинені франками при Пуатьє. На сході вони вийшли до річки Інд, захопили Середню Азію і в 751 р при Таласі завдали поразки китайському війську, але далі не пішли.

Кожна нова перемога посилювала впевненість мусульман у всемогутності Аллаха, який обрав арабів знаряддям виконання своєї волі. Але були й інші причини їх дивовижних успіхів. Колишні кочівники виявилися прекрасними воїнами, їх кіннота атакувала стрімко, а релігійне завзяття подвоювало сили. У той же час протистояли їм держави – Іран, Візантія, вестготських Іспанія – були ослаблені внутрішніми чварами або взаємної ворожнечею. Їх населення, яке втомилося від війн і важких податків, часто готове було скоритися без бою. Цьому сприяла і терпимість арабів по відношенню до «людей Писання» – так вони називали християн та іудеїв, різко відрізняючи їх від язичників. У той же час звільнення від деяких важливих податків спонукало підкорене населення переходити в іслам, тим більше що в новій вірі дізнавалися риси іудаїзму і християнства. Прийняти таку віру було легше.

В середині VIII ст. арабські завоювання в основному закінчилися. Араби створили найбільшу державу, яку на той час знала історія.

Розквіт і розпад Халіфату

Арабські завоювання розгорталися на тлі жорстокої боротьби за владу халіфа. В ході цієї боротьби мусульмани розділилися на шиїтів (від слова «аш-Шиа» – прихильники) і сунітів (від слова «сунна», що означає «переказ»).

Суніти і шиїти запекло сперечалися про те, хто повинен бути імамом, тобто релігійним главою всіх мусульман, і про багато іншого. Одні й другі вважали себе прихильниками істинного вчення Мухаммада, яке було спотворено їх противниками. Пізніше обидва напрямки розпалися на безліч течій і сект, проте в цілому розподіл мусульман на сунітів і шиїтів збереглося до наших днів.

На рубежі VIII-IX ст. Арабський халіфат виглядав, як ніколи, міцним. Столичний Багдад був одним з найбільших міст світу, двір халіфів потопав у розкоші.

Пам’ять про могутність Халіфату збереглася в казках «Тисяча і одна ніч», але розквіт Халіфату виявився недовговічним. По-перше, підкорені народи далеко не завжди бажали миритися з завойовниками. Уже в VIII-IX ст. по Халіфату прокотилася хвиля заколотів і народних хвилювань. По-друге, під владою халіфів виявилася занадто велика територія. Намісники окремих областей – еміри – відчували себе в своїх володіннях повними господарями.

Спочатку відокремилася Іспанія, потім відокремилися Марокко, Єгипет, Середня Азія. Незабаром халіфи втратили реальну владу, а в XIII в. монголи завоювали Багдад.

Питання з цього матеріалу:
Розкажіть про арабських завоюваннях.
У чому причини завойовницьких походів арабів і їх легких перемог?
Як був влаштований Арабський халіфат?
Чому Халіфат виявився неміцним?
Назвіть причини його розпаду.

« Культура Візантії: доповідь Мистецтво, наука і культура Арабського Халіфату »

moyaosvita.com.ua

Изучаем историю с Еленой Переходовой: Арабський халіфат. Тема перша

Арабський халіфат
Завдання : -- прочитати параграф  6 і  матеріал блога
-- виписати і вивчити :
    -- місце розташування і природа Аравійського півострова
    -- які області виділялись на Аравійському півострові ?
    -- які області були найрозвинітішими ? Чому ?
    -- ім’я Мухаммед
    -- яку релігію заснував Мухаммед і коли вона почала поширюватися ?
    -- причини об’єднання арабських племен
    -- чому іслам сприяв об’єднанню ?
    -- поняття – Кааба, Коран, Сунна, шаріат, халіф, Арабський халіфат  
    -- ім’я Омар
    -- коли і при якій династії Арабський халіфат досяг розквіту ?
    -- коли і внаслідок чого зникла держава Арабський халіфат ?
    -- дата – 1258 р.
    -- досягнення культури арабів
    -- хто такий Ібн Сіна ?
-- повторити параграфи 1 -- 6 та записи до них
    

Аравія та її населення. 

У той час коли  після  загибелі  Римської  імперії Європа  переживала глибокі потрясіння, не менш важливі  зміни  відбувалися і на Сході. Тут, у населеній арабами Аравії, за декілька десятиліть утворилася єдина міцна держава.

Великий півострів Аравія , площа якого складає 3 млн. кв. км,знаходиться в Південно-західній Азії. Із давніх-давен був заселений арабами. Основна територія Аравії складається з пустель, напівпустель і сухих степів. У центрі Аравійського півострова розташована величезна пустеля.

Тож тільки невеликі ділянки землі придатні для обробітку. Природні умови зумовили поділ Аравії на кілька областей, а її населення — на осілих землеробів і кочовиків-скотарів.

Тут виділялист три областіпівденно-західна – Ємен ; центральна – Неджд  ; смуга уздовж Червоного моря – Хіджаз.


Найрозвиненішими були дві області -  Ємен (щасливий) у південно-західній частині півострова і Хіджаз на заході.Через ці землі проходили важливі торгові шляхи з Індії до Візантії, що сприяло зростанню міст і піднесенню купецтва.

Ємен (щаслива Аравія) -- південно-західна область Аравійського півострова. Тут ще в І тис. до н.е. обробляли землю, будували міста, вирощували ячмінь, виноград, фруктові дерева, фінікові пальми. Ємен славився також виробництвом зброї, обробкою шкіри, видобуванням золота. Він був посередником у торгівлі країн Середземномор'я з Індією та Ефіопією.

Уздовж Червоного моря , на заході Аравійського півострова, простягалася довга смуга півострова Хіджаз (кордон). Землеробством тут можна було займатися лише в окремих оазах. Через Хіджаз проходив караванний шлях з Ємена в Сирію. На цьому шляху виникло кілька міст: Мекка, Ясриб, Таїф. Найбільшою була Мекка, населення якої займалося торгівлею. Багаті жителі міста скуповували чужоземні товари й споряджали каравани, відправляючи їх двічі на рік у Сирію та Ємен. Торговий караван нерідко налічував до 300 верблюдів.

Значну територію  у центрі Аравійського півострова займало слабо зрошене плоскогір'я Неджд. На більшій частині  «кам’янистої Аравії»  у пошуках пасовищ кочували бедуїни  (степовики)  зі  своїми  стадами верблюдів,овець та коней. Скотарство не завжди забезпечувало їхні потреби, і час від часу бедуїни здійснювали  набіги на осілих сусідів або грабували купецькі каравани. 

Араби поклонялися сонцю і місяцю, кам’яним стовпам -  бетілі, яких вважали втіленням Бога та його житлом, вірили в добрих та злих духів. Різні племена вшановували різних богів. Перехід арабів до єдиної релігії - ісламу (покірність Богові) -  пов’язаний з іменем Мухаммада.

У південній і південно-західиій частині півострова було чимало християн та іудеїв.
Головною арабською святинею вважався храм Кааба (з араб. — куб), що знаходився в центрі Мекки. Це була кам'яна будівля кубічної форми.


У північну стіну храму був вмурований великий Чорний Камінь. Походження каменю загадкове. Одні вважають, що це, метеорит, а інші переконані, що його винесла з підземних надр вулканічна лава. За переказом, Чорний Камінь був переданий ангелом або Адаму, або Аврааму, спільному праотцеві арабів і євреїв. Цьому каменеві поклонялося багато осілих і кочових племен. Щоб заохотити якомога більше людей відвідувати ярмарки в Мецці, навколо Кааби були розставлені ідоли всіх (понад 300) племінних божків.


Виникнення єдиної держави.
У V-VI ст. серед населення Аравії спостерігається прагнення подолати племінну роздробленість і створити єдину арабську державу. Воно знайшло своє вираження в проповіді поклоніння одному Богу. У різних районах Аравії почали з’являтися проповідники однієї віри. У Мецці таким проповідником став Мухаммед. 


Муха́ммед - арабський пророк що започаткуав релігію іслам. Вчені вважають Мухаммеда історичною особистістю, засновником громади мусульман у містах Мекка і Медіна, з його слів записано Коран.
Народився (20 квітня 570 — 8 червня 632) в місті Мекка в небагатій родині. В віці шести років, після смерті батьків, став сиротою. Надалі виховувався у далеких родичів, а пізніше в домі свого діда, і змалку був знайомий з торгівлею. Він найнявся вести справи багатої мекканської вдови Хадіджі, з якою одружився у 25 років. Після цього Мухаммед деякий час займався торгівлею, після чого виступив як проповідник. 


Подружжя мало шестеро дітей, включаючи Фатіму, дочку. Відповідно до легенди, у 610 році, у віці 40 років, Мухаммед почав бачити видіння: звістку про те, що він є пророком Бога. Йому з'явився архангел Габриїл, який потім у місяць рамадан уві сні продиктував пророку текст Корану — священної книги мусульман.

В 613 році Мухаммед почав проповідувати, заохочував багатих допомагати бідним, закликал знищувати ідоли. В Мецці не знайшов підтримки,що змусило його в 622 році разом з послідовниками вирушити до Медіни .Саме тут сформувалися основні принципи релігійного вчення, ритуалу і організації громади. В Медіні побудовано першу мечеть, встановлено основні ритуали і обряди — правила молитви, посту і т. д.





У 630р. Мухаммед підійшов із військом під стіни Мекки і, не зустрівши опору, вступив у місто переможцем. Він сім разів обійшов Каабу, двічи поклонився і наказав викинути ідолів усіх божків, які прикрашали храм. Із того часу Кааба стала святилищем мусульман. Іслам переміг. Поступово навколо Мухаммада об’єдналася вся Аравія.





Авторитет Мухаммада був тут настільки високим, що місту навіть дали нове ім’я - Медина (місто Пророка). У Медині Мухаммад відкрив перший мусульманський храм - мечеть (від араб.«масджид»  -   місце  поклоніння), визначив порядок богослужіння. Тих, хто прийняв іслам,  стали називати мусульманами -  відцаними Богові. 

Нова релігія Мухаммеда приписувала кожному мусульманинові дотримувати п'яти правил: 1) вірити в єдиного Аллаха; 2) п'ять разів на день наказував здійснювати молитву (намаз), повернувшись обличчям до Мекки; 3) тримати місяць посту (рамадан), під час якого не можна їсти, поки не зайде сонце; 4) творити милостиню і сплачувати спеціальний податок на користь бідних: 5) хоч раз у життіі здійснити паломництво в Мекку (хадж) на батьківщину Пророка.

Згідно з Кораном, правовірним не дозволяється їсти свинину, грати в азартні ігри, жінки мають закривати обличчя.

Іслам, як єдина релігія сприяв об’єднанню арабських племен .

Причини об’єднання :
-- розповсюдження єдиної релігії -- ісламу
-- прагнення знаті зміцнити свою владу над бідняками, почати завоювання 
    сусідніх країн  
--запобігання ворожнечі між родами та племенами (виникали  через                    пасовиська та різні вірування )  
-- необхідність об’єднання сил для боротьби з зовнішними ворогами


Сучасна Кааба розташована в центрі мечеті Аль-Харам (Священної) поруч із джерелом Земзем. Це кубічна кам'яна споруда без вікон, заввишки майже 10 м і завширшки близько 8 м із плоским дахом. Зовнішні стіни Кааби покриті чорною парчею, на якій вишито пророцтва Мухаммеда. Підлога Кааби викладена мармуром, жодних меблів у ній немає. У східному кутку стіни вмуровано Чорний Камінь у срібній оправі. За переказами мусульман, цей камінь є «зіницею Аллаха». Паломники йшли до нього, щоб довідатися про свою долю після смерті. Через Чорний Камінь грішники бачили пекельні тортури, а праведники — розкішне райське життя.


Хадж--паломництво в місяць -хіджжа в місті Мекка. Кожен фізично здоровий мусульманин, повинен зробити паломництво до Мекки щонайменше один раз у його житті. Ритуали Хаджу включають обхід сім разів навколо Кааба, торкаючись Чорного каменя, семиразовий біг між холмами Сафа і Марва , і символічне побиття камінням диявола в Miні.

Звід істин, які отримав  від Аллаха і  проповідував  Мухаммад,  був пізніше записаний  в  Корані (від араб,  «ал-куран» - читання голосно напам’ять).  


Кора́н - священна книга мусульман, звід істин для мусульман, записаних зі слов Мухаммеда. Послідовники ісламу вірять, що Коран - істинне слово Всевишнього (Аллаха), яке вміщує Його остаточну і повну волю щодо людства. Коран - книга не створена, а існуюча вічно, як сам Бог, вона - його слово. 

Коран поділяється на частини - сури. Коран, Сунна вважаються священними книгами для мусульман. Згідно з ісламом, оригінал Корану зберігається на небі.

В теперішньому вигляді Коран має 114 глав, які називаються сурами. Сури поділяються на аяти (вірші). Сури розташовані так: найдовші - на початку, найкоротші - в кінці. Для Корану характерна своєрідна стилістика: це проповідь, пряма мова і розповідь від третьої особи. Коран - головна книга мусульман, із якою вони не розлучаються від народження. З раннього дитинства вони чують вирази з нього, і дуже часто по ньому вчаться читати. Кораном установлено норми, що регулюють усі сфери життя мусульман: молитву, піст, подружнє життя, харчування і вживання напоїв, успадкування майна. 




Сунна – збірник висловлювань Мухаммеда та розповідей про його життя.


Крім Корану, чимало мусульман вшановують Сунну.  



Норми Корану і Сунни є джерелом шаріату (правильного шляху) - зведення норм і правил, дотримання яких обов’язкове для вірян.

Зі смертю Мухамеда постало питання про його наступника. Оскільки,згідно з вченням ісламу, після Мухаммеда не могло бути інших пророків, то новий керівник мусульманської общини й арабської держави отримав титул халіф, що означає “заступник Пророка”. Перші халіфи обирались із соратників та родичів Мухаммеда, які утворили державу Арабський Халіфат .

Халіф ( «заступник пророка») – правитель Арабської держави .

Іслам не лише об’єднав  арабів, а  й  поставив  перед  ними мету: поширити нову  релігію  серед  «невірних»  і тим підтвердити її правоту. Найшвидше це можна було зробити за допомогою зброї, тому перше століття існування Халіфату стало добою майже суцільних завойовницьких воєн. Арабські халіфи вміло  скористалися з того, що дві великі сусідні країни -  Візантія та Іран -  повсякчас виснажували одна одну нескінченними  війнами. 





Найзначніші загарбання було здійснено за правління другого халіфа — Омара (634 – 644 рр.) На  їхні  території обрушилася на своїх швидконогих скакунах легка кіннота халіфа Омара. Невдовзі араби завоювали Сирію, Месопотамію, Палестину,Єгипет, Північну Африку і почували себе там справжніми господарями. Під  приводом  боротьби  з «невірними» Омар остаточно  знищив  знамениту Александрійську бібліотеку.





Арабський халіфат – величезна держава арабів, утворена протягом  VII – перш. полов. VIII ст..




У середині VIII ст. територія Халіфату простягалась від Атлантичного 
океану до гір Паміру,від Сахари до Приаралля. Це була держава,  що 
володіла землями в Азії, Африці та Європі. Поступово завойовники-араби засвоїли  більш  високу  культуру  підкорених  народів.  У Халіфаті  розквітла торгівля, зросли  міста, а їхні вулиці прикрасили чудові  палаци й мечеті. 


Саме тоді була зведена головна мусульманська святиня Єрусалима - мечеть Омара, відома сьогодні як Аль-Акса (Далека). У завойованих країнах мусульмани боролися з язичниками. До релігій,які визнавали єдиного Бога -  християнства та іудаїзму, -  вони ставилися терпимо. Християни та іудеї обов’язково платили податки, але їх не змушували приймати іслам. У 750 р. владу в Халіфаті захопила династія Аббасидів (нащадки Аббаса, дядька Мухаммада). Вони перенесли столицю до іракського міста Багдад. У цей час країна досягла вершини економічного розквіту. Застосування іригаційних систем забезпечувало успіхи землеробства, високі врожаї рису та бавовни. Араби розводили цінні породи коней і овець. Заслужена слава йшла про вироби ремісників - тканини, славнозвісну дамаську сталь, зброю, скляні та ювелірні вироби, парфуми. Купецтво вело широку і жваву торгівлю. 

Двір халіфа потопав у розкоші. Пам’ять про це, як і про відомого халіфа Гаруна  ар Рашида, збереглася  в знаменитих  казках   «Тисяча  і одна ніч».

Проте Аббасиди вже не могли тримати під контролем усе,  що відбувалось у велетенській державі. Намісники окремих областей - еміри -  поводилися як повноправні господарі підпорядкованих їм земель.

Від Халіфату одна за одною почали відпадати великі території - Іспанія, Марокко, Закавказзя, Середня  Азія,  Вірменія,  Єгипет.

Невдовзі халіфи втратили реальну владу, а в XIII ст.,  під час монгольського нашестя,  були навіть вигнані з Багдада. Арабська держава припинила існування, але на величезному просторі, яким колись управляли халіфи, поширився іслам. Виникло поняття  «арабський світ».





Знання та культура арабського світу
- найвагоміший внесок зробили араби у розвиток природничих, точних наук,     філософії та медицині 
- вони вивчали й перекладали арабською праці Аристотеля,Гіппократа,           Евкліда,Птоломея. 
Європейці ознайомилися з працями Аристотеля  за перекладами латинською мовою з арабської.

Освіта
- у Багдаді, Кордові, Каїрі існували вищі школи, у яких поряд із Кораном           вивчалися світські науки. Ці вищі школи стали зразками для                   майбутніх   західноєвропейських університетів.
- існували величезні бібліотеки (Каїр, Кордова та ін.), де було зібрано сотні     тисяч   книг. 
Швидкому поширенню книг сприяло те, що в VІІІ ст.       араби запозичили з Китаю мистецтво виготовлення паперу

 Наука
- у Багдаді, Дамаску, Самарканді діяли великі обсерваторії. Арабські               астрономи відкрили багато зірок і склали карти зоряного неба, визначили     окружність Землі 
- арабські математики створили алгебру; саме вони стали широко         використовувати цифри, що були винайдені в Індії, але відомі нам     як арабські 
- араби першими стали робити вівісекцію — розтини живих тварин з метою     дослідження функцій частин організму і причин захворювань






- у галузі медицини особливо уславився Ібн Сіна (980-1037 рр.). відомий у Європі підім`ям Авіценна






- арабські мандрівники (Ібн Фадлан,Аль-Масуді,Ібн Рустета ін.) відвідали першими країни, що не були навіть відомі у Європі. Залишили вони й унікальні описи життя східних слов’ян у ІХ – Х ст. Арабським мандрівникам був відомий значно більший світ, ніж європейцям. Для морських мандрівок араби створили зручний і надійний корабель –дау, точні карти і навігаційні прибори

Література
- нарешті, для всіх часів і народів неперевершеною пам’яткою арабської літератури залишається “Тисяча і одна ніч”, що увібрала в себе казки різних народів арабо-мусульманського світу





- швидко розвивалися різноманітні жанри поезії. Одним з найвідоміших поетів був Фірдоусі. Він створив величезний епос „Шахнаме”(„Книга царів”), в якому описуються діяння персидських шахів





Архітектура

- розквіт арабського Халіфату відзначився значним будівництвом. Будувалися величні мечеті,палаци халіфів, мавзолеї-гробниці, фортеці 










Мавзолей Саманідів. Бухара. Х ст.



elenaperexodova.blogspot.com

Арабський халіфат - Історія держави і права зарубіжних країн

Історія держави і права зарубіжних країн

Якщо історичний досвід державно-правового розвитку Японії, і частково Китаю, представляють особливий інтерес з точки зору сучасного рівню розвитку, якого вони досягли, то мусульманські країни цікаві нам, насамперед, з точки зору впливу арабів на європейську культуру, у тому числі і правову, який мав місце і в Україні (через Туреччину). Значний внесок зробили араби (араб — кочовик) у різноманітні сфери життєдіяльності. В організації промисловості, торгівлі і кредиту вкоренилася арабська термінологія: цифра, тариф, базар, магазин, арсенал тощо. Араби винайшли вексель, що було викликано далекими подорожами купців, які побоювалися брати із собою гроші у вигляді монет і переважно намагалися вести свої операції за допомогою письмових боргових зобов’язань. Вони створили десяткову систему рахунку і важливу галузь математики — алгебру, прославилися своїми відкриттями в астрономії й інших науках, створили перші університети. Через арабів у Західній Європі стали відомі твори Арістотеля, послідовниками якого були знамениті філософи Ібн Сина й Аверроес.

Арабський халіфат, як середньовічна держава, склався в результаті об’єднання арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів. Його історію можна розділити на три періоди.

Перший період (VII ст.) охоплює час від утворення арабської держави до приходу до влади династії Омейядів, що продовжувалася 30 років.

Другий період (661—750 рр.) — створення відносно централізованої держави у вигляді своєрідної деспотії, очолюваної спадковим халіфом (династія Омейядів), який був одночасно главою ісламу. У цей період халіфат став феодальною державою.

Третій період (750—1258 рр.) — створення великої Арабської імперії (династія Абассидів), її подальша феодалізація і розпад.

Виникнення держави у арабів

У VII ст. населення більшої частини Аравійського півострова жило ще в умовах родового ладу, який знаходився вже в стані значного розкладу. Соціальна диференціація населення, виділення родо-племінної аристократії в особі старійшин племен (шейхів, емірів-князів, каїдів-вождів тощо), влада яких стала фактично спадковою, обумовило в основному виникнення держави в арабів. Водночас чимале значення у створенні арабської держави мала економічна криза, викликана відносним перенаселенням і потребами в нових пасовиськах. Арабам потрібні були нові території і вони прагнули захопити їх у межах Ірану і Візантії. Ця криза прискорила процес об’єднання арабських племен у союзи і створення єдиної арабської держави в межах всієї Аравії.

Це прагнення до об’єднання арабських племен знайшло свій ідейний вираз у вченні ханіфів, що проповідували віру в єдиного бога (Аллаха), і в ісламі (іслам — покірність), магометанському релігійному вченні, фундатором якого вважається Мухаммед (Магомет), що жив приблизно з 570 по 632 роки.

Мухаммед, сирота з Мекки, пастух, на якого «зійшли одкровення», записані потім у Корані, проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога — Аллаха і нового суспільного порядку, що виключав племінну роздробленість. Главою арабів мав стати пророк — «посланець Аллаха на землі».

Заклики раннього ісламу до соціальної справедливості (обмеження лихварства, встановлення милостині біднякам, звільнення рабів, чесності в торгівлі) викликали невдоволення племінної купецької знаті «одкровеннями» Мухаммеда, що змусило його втікати з групою найближчих послідовників у 622 р. з Мекки в Ясриб (пізніше — Медина, «місто Пророка»). Тут йому вдалося заручитися підтримкою різноманітних соціальних груп, включаючи кочовиків-бедуїнів, збудувати першу мечеть, визначити порядок мусульманського богослужіння.

Мухаммед підтверджував, що ісламське вчення не суперечить двом уже раніше розповсюдженим релігіям іудаїзму і християнству, а тільки підтверджує й уточнює їх. Проте вже в той час ставало зрозумілим, що іслам містить і дещо нове. Достатньо чітко проявилася його жорсткість, а часом і фанатична нетерпимість у деяких питаннях, особливо влади і права на владу.

Відповідно до доктрини ісламу, влада релігійна невіддільна від світської і є основою останньої. У зв’язку з цим іслам потребував однаково безумовного підкорення богу, пророку і «тим, хто має владу».

Своєрідною рисою в утворенні арабської держави був склад його початкового ядра — общини Мухаммеда, побудованої не за ознаками родоплемінної спільності, а за схильністю до ісламу. Самі члени общини розділялися на дві категорії: панівне становище займали супутники Мухаммеда при втечі його в Медину — мухаджири (переселенці). Інші жителі Медини, що прийняли іслам пізніше, належали до групи ансарів (сподвижники). Община Мухаммеда могла включати до свого складу людей незалежно від їхньої національності і племінної приналежності лише за однієї умови — прийнятті ними ісламу.

До 630 р. організаційна перебудова мусульманської общини в Медині у державне утворення була завершена. Сам Мухаммед був у ньому духовним, військовим ватажком і суддею. За допомогою нової релігії і військових загонів общини почалася боротьба із противниками нової соціально-політичної структури.

Найближчі родичі і сподвижники Мухаммеда поступово консолідувалися в привілейовану групу, що отримали виключне право на владу. З її рядів, після смерті пророка, стали обирати нових одноособових вождів мусульман — халіфів («заступників пророка»). Перші чотири халіфи, так звані «праведні» халіфи, придушили невдоволення ісламом серед деяких прошарків і завершили політичне об’єднання Аравії.

Форми і механізм Арабського халіфату

За формою державного устрою Арабський халіфат представляв собою одну із наймогутніших імперій того часу. Вже в VII — першій пол. VIII ст. були завойовані величезні території з колишніх візантійських і перських володінь, включаючи Ближній Схід, Середню Азію, Закавказзя, Північну Африку й Іспанію. Арабське військо вступило і на територію держави франків, але було розбито лицарями Карла Мартелла у битві під Пуатьє в 732 р. Проте, до цього часу межі халіфату на сході стикалися з Індією і Китаєм, а на заході доходили до Атлантичного океану.

Халіфат був імперією, що ділилася на головні області і провінції. У завойованих територіях з арабським населенням було зроблено розподіл на великі області, в інших — на дрібні. За часів перебування у влади Абассидів відбулася реорганізація управління на місцях: адміністрації областей були позбавлені самостійності, яку вони мали раніше; на чолі кожної області були поставлені родичі халіфа, що часто змінювалися, щоб не мати можливості зміцнити свою владу в даній області.

За формою правління — це теократична монархія, сутність і зміст якої визначалися ісламом і незаперечним авторитетом духовного глави.

Главою арабської держави був халіф, якому належала вища влада (законодавча, виконавча і судова). Він вважався представником і намісником бога (аллаха) на землі або імамом («тінь бога на землі»), а також спадкоємцем пророка, тобто Мухаммеда. У перший період посада халіфа була виборною. В другий і третій періоди історії арабської держави халіф стає юридично необмеженим у своїй владі деспотом, що передавав свій престол у спадщину. Як і раніше, він вважався главою мусульманської релігійної організації й охоронцем віри.

Халіфи порвали з традиціями своїх попередників, що вели ще скромний спосіб життя і намагалися не виділятися із загальної маси. Омейяди й Абассіди жили в казковій розкоші, у чому їм наслідувала знать. При дворі халіфів установився пишний ірано-візантійський церемоніал.

Вищим чиновником у мусульманській державі, який вважався другою особою після государя, був великий візир — глава двору халіфа, начальник канцелярії, керівник військового і фінансового відомств. Його основний обов’язок полягав у тому, щоб проводити в життя розпорядження халіфа. Від його імені він контролював прибутки і витрати держави, призначав емірів і губернаторів. Відповідно до мусульманського права, візири могли бути двох типів: із широкою владою або з обмеженими повноваженнями, тобто тільки такі, що мали виконувати розпорядження халіфа. Призначення останніх практикувалося в ранньому халіфаті. Нерідко візири зосереджували всю повноту влади у своїх руках.

Центральне управління в Арабському халіфаті здійснювали спеціальні урядові відомства — дивани, покликані, зокрема, складати особливі книги, що містили різноманітні свідчення, статистичні дані загальнодержавного значення (насамперед, про збір податків і їх розподіл). Дивани відали різноманітними галузями управління. На чолі їх стояли правителі, що призначалися халіфом, і мали звітувати перед ним.

Судові і правоохоронні органи. Судові органи були цілком незалежними від місцевої влади і підпорядковувалися тільки центру. Джерелом будь-якого правосуддя виступав сам халіф. На місцях правосуддя відправляли його представники (хакіми). Місцева влада не мала права втручатися в його діяльність. Халіф Омар цілком відокремив адміністрацію від суду і проголосив навіть рівність усіх перед законом. Правосуддя відправляли каді (судді).

Каді призначався халіфом (або будь-яким мусульманським володарем) із рядів мусульманської аристократії. За виконання своїх обов’язків каді не отримував винагороди, якщо він визнавався заможною людиною. У іншому випадку він регулярно отримував платню від держави. Особливістю мусульманської судової системи була відсутність у ній касаційних і апеляційних інстанцій. Рішення каді вважалося остаточним і на нього можна було скаржитися тільки халіфу або іншому носію верховної влади. Каді, проте, міг переглянути свої рішення або вироки.

Крім судових функцій, каді доручали низку інших справ: призначення опіки і піклування, контроль за їх здійсненням, видача заміж жінок, що не мали попечителів, спостереження за громадськими дорогами, будівлями, в’язницями, виконання духовних заповітів, за поділом спадщини тощо.

Оскільки діяльність каді часто супроводжувалася здирствами і зловживаннями, то в деяких мусульманських країнах призначалася посадова особа для контролю за діяльністю судів («інспектор кривд»).

Поліція, як спеціальний орган, було створено при Омейядах, але значного впливу вона досягла при Абассидах. Тоді було створено альбарид, відомство, аналогічне відповідному відомству у Візантії, що управляло поштою і зв’язком і одночасно виконувало функції таємної поліції. Поштовим чиновникам ставилося в обов’язок стежити за станом умонастроїв у державі і доносити про свої спостереження халіфу і великому візиру. В областях працювали агенти таємної поліції, що доносили халіфу про все, чого він вимагав.

Розпад Арабського халіфату. Незважаючи на міцну «підтримку» з боку ісламу, монархічна теократична імперія, що склалася в арабських країнах, не змогла підтвердити свою життєздатність надовго і на великому просторі. Вже на початок ІХ ст. в Арабському халіфаті відбулося фактичне обмеження світської влади халіфів з боку візирів, що фактично стали управляти державою; почали виявлятися сепаратистські тенденції, які призвели в остаточному результаті до розпаду халіфату на емірати і султанати — незалежні держави в Іспанії, Марокко, Єгипті, Середній Азії, Закавказзі. До середини Х ст. під владою халіфа збереглися тільки Аравія і частина Месопотамії, що прилягала до Багдаду. У 1055 році Багдад було захоплено турками-сельджуками. Остаточно східний халіфат був завойований і скасований монголами в ХІІІ ст. За халіфом збереглося духовне лідерство над сунітами, поки воно у ХVI ст. не перейшло до турецьких султанів.

history.vn.ua

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *