Національний український одяг – Український національний одяг. Вишиванка.Бібліотека Освітнього порталу «Педагогічна преса»

Український народний костюм: історія, значення, традиції

Кожну конкретну націю визнають самобутньою за певними критеріями, які вирізняють її з-поміж інших. В світлі останнього історичного періоду в Україні, який ознаменувався різким і болючим відділенням від штучної культури «совка», розпочався закономірний процес відтворення національної пам’яті. Тож цілком природньо, що дедалі більшу увагу приковують сфери буття, які так чи інакше вважаються традиційними, рідними і особливими саме для українського народу.

Така тенденція характеризує не лише Україну, але й багато інших пострадянських країн. Національну ідентичність визначають за різними якісними показниками: історія, мова, побут, архітектура тощо. Не меншої цікавості заслуговує і мистецтво оточувати себе красою. А ще краще — носити цю незбагненну красу просто на власному тілі.

Поняття «народний костюм»

vyshyvanka.ucoz.ru

 
Сьогодні поговоримо про одну з визначальних особливостей українців як нації – народне вбрання.

Спробуємо якомога доступніше описати окремі деталі українського одягу та їх загальний комплекс. Саме це поєднання, яке є порівняно сталим, вважається українським народним костюмом.

Історія українського народного костюму

Історія українського костюму невіддільна від історії народу. Так само, як і всі інші мистецькі прояви, він почав свій розвиток із глибини віків. За активного розвитку цивілізації, зміни побуту і систем господарювання на більш досконалі, вдосконалювався й одяг. Великий крок у розвитку естетичних бачень вбрання нашими пращурами було здійснено в період існування Київської Русі.

Разом з тим вважається, що остаточно особливості українського національного одягу окреслилися за часів Запорізької Січі. Саме тоді з’явилися певні критерії, за якими кожен елемент одягу свідчив про приналежність людини до певної верстви населення: духовенства, козацької старшини, селянина тощо.
Приблизно в той же час стали чіткішими і регіональні відмінності одягу українців.

Елементи вбрання, їх класифікація у загальній системі складових народного костюму

Натільний одяг

subscribe.ru

Залежно від способу носіння, одяг давнього українства знавці поділяють на кілька груп. Наприклад, натільний – той, що одягали безпосередньо на тіло. Як чоловіки, так і жінки послуговувалися єдиним видом натільного одягу – сорочкою.

Сорочка мала багато варіантів крою та оздоблення. Виготовлялася вона переважно з полотна або сукна, відповідно до призначення чи матеріальних можливостей родини. У різних куточках України простежувалися яскраво виражені відмінності в пошитті сорочки, які позначалися в основному на способах приєднання рукавів і плечової вставки до стану та оздобленні коміру і манжетів. Але найвиразніше — регіональну приналежність, вікові особливості власника сорочки, а також його сімейний стан — визначали вишиті орнаменти, які наносили різноманітними методами.

Стегновий (поясний) одяг

Як би не любили давні українці складні елементи оздоблення та крою, але в класифікації видів народного вбрання все достатньо просто. Як-от із поясним, чи, інакше, – стегновим одягом. Звісно, це ті елементи народного костюму, які носилися на нижній частині тіла. Одягали його просто поверх сорочки.

Для жінок це були запаска, фартух, плахта. Система назв жіночого поясного одягу дуже яскрава: це і щорц (смугаста спідниця, поширена на Львівщині), і кабат (Лемківщина), і «мальованка»… Також у багатьох місцинах зустрічалися «фота», «сандарак» та інші. Зрештою, коли у читача виникне некероване бажання дібрати цьому всьому лад, для нього є багато посібників, які допоможуть стати експертом в тонкощах використання кожного з елементів жіночого поясного одягу.

Наша ж стаття є виключно ознайомчою з тієї причини, що дослідити в одному короткому тексті все розмаїття українського вбрання неможливо. Детально цю проблему розкриває курс історії костюма для студентів театральних та режисерських відділень багатьох ВУЗів нашої держави, адже прави

uamodna.com

Короткий словник українського національного одягу: що, як, коли і де носили наші предки

Підпишись на нашу сторінку у ФБ

Останнім часом все більше українців починають цікавитися культурою свого народу. Усе більше людей прагнуть мати в своєму гардеробі вишиванки та інші елементи давнього одягу, але для багатьох навіть назви цих елементів звучать чудернацько та ні з чим не асоціюються.

Тож що то за дивовижа український національний одяг? Виділяють такі види класифікації: натільний, стегновий, нагрудний, верхній та аксесуари (пояси, головні убори та прикраси).

• Статтю люб’язно підготували спеціалісти etnoxata.com.ua ЕТНОХАТА – інтернет-супермаркет українських товарів. Мета бренду – успішно поєднувати українські традиції та сучасність.

НАТІЛЬНИЙ ОДЯГ

Сорочка – це один із найдавніших елементів одягу. У давні часи сорочка слугувала єдиним видом одягу для дівчат та хлопців до досягнення певного віку. Чоловічі і жіночі сорочки шилися з полотна різної якості, залежно від їх призначення, а також від заможності родини. Основними типами сорочок були тунікоподібні, з плечовими вставками, з суцільним рукавом, на кокетці. Залежно від регіону сорочки прикрашали вишивкою, мережкою чи гаптуванням. За малюнком вишивки можна було дізнатися звідки людина, якого вона віку та стану. За традицією забезпечення родини сорочками покладалось на дружину.

Читай Вишиванка як унікальний код твого краю. Від Луганська до Львова – особливості вишиванок кожного регіону (фото)

Фото «Майстерня Треті Півні» (https://www.facebook.com/TretiPivni/)

СТЕГНОВИЙ ОДЯГ

Чоловічий

Гачі (гащі, ногавиці) – найдавніші чоловічі  штани. Складались із двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилась на талії за допомогою «шворки». Поширені були в західних та південних регіонах України.

Шаровари–шаровари були обов’язковим елементом  одягу українського запорозького козацтва.

Жіночий

Андарак – спідниця з вовняної або напіввовняної доморобної тканини червоного кольору, з закладеними ззаду складками, які по подолу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. Характерна для півночі Чернігівщини. Андараком також називали й спідниці зі смугастої тканини на Поліссі.

Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) –одноплатовий розпашний жіночий одяг з доморобної вовняної тканини. Розповсюджений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, Полтавщині.  Мав багато варіантів малюнку, кольорів та способів носіння.

Димка (мальованка) – спідниця із саморобного полотна з вибійчаним малюнком. Була поширена в центральних і західних областях України.

Запаска – найдавніший варіант незшитого стегнового одягу. На Подніпров’ї запаски були у вигляді неваляного однотонного сукна різної ширини чорного та синього кольорів. Спочатку пов’язувалась на талії задня частина, ширша і довша, чорного кольору («сіряк», «плахта»). Спереду закріплювалася друга, вужча і коротша, синього кольору запаска – «попередниця». На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски. Передня частина святкової запаски прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою, розташованими у нижній частині. На Поділлі попередницю рівномірно заповнювали тканим або вишитим орнаментом. На Житомирщині, північній Тернопільщині та Хмельниччині були поширенні килимові запаски. Запаски Придністров’я, Прикарпаття та Карпат були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, інколи з додаванням металевої нитки. На Поліссі біла полотняна запаска прикрашалася широкою смугою червоного тканого орнаменту. В багатьох регіонах носили

Фартух –цезапаска з дуже дорогих, купованих тканин (парчі, візерункового шовку, шерсті).

Кабат (сукня) – яскрава вибійчана гофрована спідниця у лемків.

Літник – смугаста червона вовняна або напіввовняна спідниця поліського типу. Була поширена  на київському та житомирському Поліссі, території Рівненської та Волинської областей. Виготовлялася із білого полотна у п’ять- шість полотнищ, закладалася у дрібні складки і по низу прикрашалася широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.

Плахта – частково зшитий, розпашний святковий стегновий жіночий одяг українців середнього Подніпров’я. Плахта виконувалась із двох полотнищ (гривок) барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивалися приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала стан позаду, а незшиті крила (криси) перегинались і вільно звисали з боків. Іноді передні кути плахти, як і обгорток, підтикалися під пояс. Незшиті кінці-крила позаду розходилися і з-під них було видно зшиту половину плахти.

Фартух – біла полотняна спідниця у бойків. Прикрашалася по низу вишивкою («циркою»),

Шорц –біла в смуги яскрава спідниця Львівщини.

НАГРУДНИЙ ОДЯГ

Кептар – хутряна безрукавка поширена в  Карпатах та Прикарпатті. Існувало безліч варіацій, які відрізнялися довжиною та способами художнього оформлення.

Керсетка – безрукавка з фабричної тканини, поширена на Подніпров’ї. Вона багато місцевих  варіантів пропорцій, довжини, декорування. Керсетка розвивалася здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на півдні України (Дніпропетровщина, Кіровоградщина, Херсонщина).

Лейбик (бруслик, катанка, горсет) – сукняна безрукавка передгір’я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Юпка (куртка, кохта) – нагрудний одяг з рукавами. Переважно його шили з фабричних тканин і він повторював форму і крій місцевих безрукавок.

ВЕРХНІЙ ОДЯГ

Фото «Майстерня Треті Півні» (https://www.facebook.com/TretiPivni/)

Відлога (затулок, кобка, каптур, бородиця) –капюшон, який пришивався до невеликого коміра або до горловини плащеподібного одягу і прикрашався вишивкою або обшивками

Гугля –подовжений прямоспиннийодяг із білого сукна без рукавів. Також так називався старовинний, з білого доморобного валяного сукна гуцульський плащ-накидка.

Гуня – гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого саморобного сукна з імітованими рукавами. Накидався на плечі.

Жупан –давній тип слов’янського верхнього одягу. Шили його з дорогої шовкової тканини – штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, переважно блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталеним, з призбираною спинкою і полами, що ледь-ледь сходилися; з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети, кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, вишивкою гарусом. Вздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивалися ґудзики.

Козачка – місцева назва свити з підрізними боками на Полтавщині.

Капота – старовинний верхній одяг із купованих тканин, подібний на жупан; був ознакою заможності. Капота була довшою і об’ємнішою від жупана, з глибоким заходом, вільна у талії, з трьома і більше складками на спинці, з вузьким рукавом і великим виложистим коміром. Її шили з тонкого сукна або з шовкової тканини — однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами та «фантастичними» квітами.

Кирея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) –плащоподібний одяг однотипного крою. Шили її з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого ґатунку — рядовини чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого коміра пришивався прикрашений вишивкою капюшон. Застібок цей одяг не мав і підперезувався поясом. Одягався поверх усіх видів верхнього одягу у негоду.

Кобеняк – розширений плащоподібний одяг, що побутував на правому березі Дніпра.

Кожух –зимовий одяг із овечих шкур. Кожух шили хутром досередини. В різних місцевостях України він мав свої особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. За кроєм  розрізняли прямоспинні, розширені донизу – тулуб’ясті, кульові та приталені. Колір у кожухів переважно білий, рідше червоний або чорний. Кожухи прикрашалися вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих різноколірних плетених шнурів, купованого або саморобного в’юнчика з вовни, китичками з різноколірних вовняних ниток у кутах вшивання клинів, ласток.

Кожушанка (хутрянка, хутро, шушун) – зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном. Поширений у західних та північних районах України.

Кунтуш – старовинний верхній одяг, що вдягався поверх жупана. Шили кунтуш з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими імітованими рукавами («вильотами»), які перекидалися через плечі на спину. Прикрашали його срібними, золотими або шовковими шнурами.

Курта (куртина, куртка, чекмінь) – старовинний верхній чоловічий і жіночий одяг, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шили з китайки, сірого демікотону, сукна.

Куцина – на півночі Чернігівщини та Київщини місцева назва верхнього одягу з домотканого сукна подібного до свити.

Манта –довгий плащоподібний одягпрямого крою, переважно з білого доморобного сукна, розкішно орнаментований. Поширений у західних областях.

Опанча – верхній одяг, розширений донизу боковими клинами, халатоподібного типу. Шили його переважно з одного або двох перегнутих по плечах полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, підперізувався поясом. Використовувався в негоду і одягався поверх інших видів вбрання, особливо в дорогу.

Свита – приталений верхній одяг із домотканого сукна. Розрізняють кілька видів. Свита «до вусів» – невідрізний, розширений від лінії талії донизу двома клинами крій. Зберігся в старовинних українських свитах Подніпров’я, а також у свиті-латусі та свиті-куниці Полісся, в кабаті Західної України. Для такого одягу характерна об’ємність, опуклість за рахунок клинів (опуклих вусів). Шили таку свита з білого або сірого сукна, довжиною до колін і нижче. Свита «до рясів» – свита з підрізними боками (з рясами і прохідкою), яка звужувалася, але обов’язково зберігалася суцільно кроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, застібок). Її шили з темно-коричневого, на Поліссі та Поділлі — з білого або сірого домотканого сукна. Свита «до заборів» (катанка) – свита з підрізними та призбираними бочками, що побутувала на півночі Подніпров’я.

Сердак (петик) – стародавній короткий гуцульський верхній одяг із коричневого  домотканого валяного сукна, прямоспинного крою, оздоблений по-різному сплетеними, ручної роботи шнурами з вовняних кольорових ниток. Носили накинутими на плечі (наопашки).

Сіряк – довгий, розширений донизу верхній плащоподібний сукняний одяг, поширений на Лівобережній Україні.

Халат – плащоподібний, з купованої тканини одяг, розширений донизу великими клинами, з великим виложистим коміром. Поширений на Подніпров’ї.

Чемліт – верхній одяг із тонкого білого сукна, побутував на Київщині. Він повторював крій свити з відкладним коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.

Черкеска – на лівобережжі Дніпра тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Чоловічині верхній одяг, схожий на кабардинську черкеску з відкидними рукавами.

Чуга – прямоспинний плащоподібний одяг із коричневого доморобного сукна з фальшивими рукавами. Поширений серед населення Карпат.

Чімарка (номерка, чемеріїна, чамара) – довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзиків спереду, зі стоячим коміром. Шили з тонкого чорного сукна або бавовняної тканини, прикрашали тасьмою, китицями, петлицями.

Шарафан – спідниця до нагрудника, переважно жовто-коричневого, вишневого або фіолетиового кольору. Поширена на Київщині, Чернігівщині та півдні України.

Шушун (шушпан, халат, бурнус) – старовинний верхній жіночий одяг із купованих тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою. Шили його з вибійчаного однотонного ситцю, тонкої вовняної, шовкової тканини. Об’ємність одягу такого типу досягалася за рахунок дрібних, закладених по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії складок. Здебільшого мала великий призбираний відкладний комір і манжети, у різних місцевостях була різної довжини.

Юпка –легка вкорочена жіноча свита. Розрізняли крамну (більша кількість вусів, комірець з оздобою. Інколи в крамних юпках вуса замінялись фалдами, що поступово розширювались до низу.) та байову (шили з червоної або синьої байки.Вся поверхня юпки прикрашалася саморобними китицями («хвостиками», «ковтками», «мухами») з кольорової вовни, які контрастували з основою юпки.)юпки.

АКСЕСУАРИ

Пояси

Фото «Майстерня Треті Півні» (https://www.facebook.com/TretiPivni/)

Крайка – вузький пояс, з допомогою якого утримувався стегновий незшитий одяг. Ширина 3–15 см, довжина до 3 метрів.

Очкур – вузький пояс, шкіряний або з рослинних волокон, який втягувався в обшивку («очкур- ню») широких штанів. Поширений на Подніпров’ї.

Пояс-рушник –обов’язковий елемент одягу наречених. На Поліссі жінка за традицією дарувала чоловікові червоний пояс, нібито оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала нареченого святково вишитим поясом, що, за народними повір’ями, зміцнював чоловічу силу. Пояс підкреслював святковість одягу, був покажчиком заможності його власника.

Слуцький пояс – пояс із дорогої тканини, тканий золотом і сріблом. Його носили у комплексі із жупаном та кунтушем. Характерною особливістю слуцьких золотих поясів була їхня двостронність. Кожна із сторін мала свій колір і візерунок. Розкішні шовкові, з рослинним малюнком, слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запорозьких козаків.

Черес – шкіряний чоловічий пояс, поширений у гірських районах Карпат. Череси були різних розмірів. Оздоблювалися вони різними техніками — витисканням на шкірі, мідними ланцюжками, ґудзиками місцевої гуцульської роботи («ціточки»), плетінкою із кольорових шкіряних тасемок.

Черес з калитою – різновид шкіряного пояса, який носили чумаки. Був у вигляді довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці і ремінцем на іншому.

Головні убори

Фото «Майстерня Треті Півні» (https://www.facebook.com/TretiPivni/)

Дівочі

Вінок-шнур –тоненька яскрава стрічка, яку пов’язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, зокрема на Чернігівщині, з обох боків голови затикали штучні або живі квіти. Іноді на таку стрічку нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок (Київщина).

Вінкоподібне площинне вбрання – картонна основа на яку в багато рядків нашивалися вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки, здебільшого ж основа лише обтягувалася шовковою тканиною, а зверху прикріплювалися квіти (Київщина, Полтавщина).

Вінки звиті – святковий дівочий головний убір. Мав певні регіональні особливості, зокрема на середньому Подніпров’ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку до потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) «квітчалися» в протилежному напрямку.

Вінок чубатий –вінок із чорнобривців, рожі, волошок, маку, жоржини, барвінку або штучних (воскових чи з паперу) квітів, який прикрашався сусальним золотом, пташиним пір’ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду чіпляли барвисті стрічки. Вінки на Захід­ній Україні прикрашали волічковими уплітами, ґерданами з скляних намистинок, обрядові вінки — листками позолоченого барвінку тощо.

Лопатушка (на Полтавщині) складалася з окремих колоподібних елементів із закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми.

Пов’язка –закріплений на каркасі яскравий вовняний платок (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди – різнокольорові стрічки, якими дівчата прикрашали ввесь комплекс вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або до вінка на потилиці, або пришиваючи до стрічки, яка пов’язувалася на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільце – виготовлені з латуні низки тоненьких орнаментованих пластинок,  які спадали на чоло. Були поширені на Гуцульщині.

Жіночі

Кибалка – луб’яне кільце, на яке жінка намотувала волосся, перед цим розділивши його на дві частини і скрутивши кожну з них у джгут. Кибалку у вигляді круга виготовляли із конопляного шнурка або скрученого полотна, дерева, лика, соломи. Кибалку накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх кибалки накладали «очіпок», який пов’язували «наміткою» або «хусткою».

Намітка – прямокутний платовий жіночий головний убір. Це льняна або конопляна тонка чи взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина, що має довжину приблизно 5 м, ширину 50 см. Найхарактернішим способом пов’язування цього типу вбрання на середній Наддніпрянщині було обгортання його навколо очіпка та пов’язування пишним бантом ззаду.

Очіпки.Очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак та керпабули невід’ємною частиною головного убору заміжніх жінок.

Убрус–шматок полотна, витканого з найтоншої пряжі. Розрізняють прямокутні та  квадратні убруси. Кожна з цих груп за способами пов’язування та запинання має безліч місцевих варіантів.

Хустки.Полотно, яким заміжня жінка покривала голову. На півночі України хустка пов’язувалася під підборіддям і кінці її зав’язувалися на маківці голови. На Київщині кінці платка жінки обгортали навколо шиї і зав’язували на потилиці. На середньому Подніпров’ї платок драпірувався у особливий спосіб довкруги очіпка, закриваючи потилицю. На Лівобережжі платок теж драпірувався довкруги голови, але вже залишав відкритим денце очіпка.

Чушка – збірний або м’який очіпок. Одягався під платове вбрання або під твердий очіпок.

Чоловічі

Солом’яний бриль – плетений із соломи капелюх. За способом плетення розрізняють капелюхи  «в зубчики», «луску», «косичкою» .Широкою популярністю користувалися капелюхи з широкими полями і головкою у вигляді усіченого конуса. На Поділлі капелюхи мали високе дно та вузькі, загнуті догори поля, які облямовувалися чорною стрічкою. Вони оздоблювалися квітами, ґерданами та перами з когутів. На Подністров’ї високі головки капелюхів прикрашали плетеними із різнокольорового бісеру «ґерданами», павиними перами, паперовими й волічковими квітами.

Шапки (капелюхи) –найдавніші чоловічі головні убори. Селяни взимку носили шапки з овечого хутра або сукняні з хутровою опушкою.

Клепаня –головний убір гуцулів червоного або темно- синього сукна, підбита баранком і облямована лисячим хвостом, яку носили взимку.

Кресаня – чорний фетровий капелюх у гуцулів. Дно його було обведене золотистим галоном, мосяжною узорною бляхою — «басаманом», а також різнокольоровими шнурками «байорками», «черв’ячками». Кресаню підтримував ремінець («підборідь») з червоного сап’яну, вибитий узорно мосяжними капелями. Оздоблювали кресаню пір’ям глухаря («готура») або павиними хвостами («когути», «павуки»). Збоку кресані звисали кулястої форми вовняні китиці («бовтиці»).

Кучма – висока циліндрична, конусоподібна шапка з овчини або з іншого хутра, яка була поширена на території всієї України. Циліндрична форма смушевих шапок переважала на Поділлі і на півдні Волині. На півдні і південному заході України побутували конусоподібної форми шапки зі зрізаним верхом, на Чернігівщині і на півночі, північному заході Волині прижилися шапки рогаті.

Мазниці – головний убір на Поділлі і в південній частині Волині. Це чорні великі смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, прикрашеним кольоровою стрічкою. Сукно на денці було синього або зеленого кольору.

Малахай–кругла хутряна шапка з навушниками, яку носили в холодну пору року на Чернігівщині.

Шлик – зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлявся з червоного сукна або з чорної баранячої шкіри.

Шолом (йолом, яломок, магерка) – повстяні шапки. Виготовлялися з коричневої або сірої повсті. За формою були півсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами (полями).

Взуття

Личаки – взуття, плетене з кори дерев. Складалося з прямоплетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі.

Постоли (моршні, ходаки) –давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили з одного шматка товстої, але по можливості м’якої коров’ячої або свинячої сиром’ятної шкіри. Вони могли тупоносі та гостроносі.

Сап’янці (чорнобривці) – святкові жіночі чоботи з сап’яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Носили їх дуже заможні жінки.

Черевики – жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи ґудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Чоботи – зшите шкіряне взуття, яке носили заможнілюди.

Прикраси

Фото «Майстерня Треті Півні» (https://www.instagram.com/third_roosters/)

Також читайте Традиційні українські прикраси: колись забуте знову модне

Сережки – одна із найдавніших видів жіночих вушних прикрас.Діти носили мідні, а дівчата й жінки – срібні, позолочені, зрідка золоті сережки. Найбільш поширеними були великі дуті каблучки або площинні у формі півмісяця калачики з нескладним різьбленим орнаментом. На Полтавщині вдягали так звані п’явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем-вічком), маківки – у вигляді квітки з блакитним або червоним камінцем посередині. Інколи до сережок кріпились привіски – бовти, теліпони.

Намисто – найпоширеніша жіноча нагрудна прикраса. Найбільше цінувалося намисто з дорогих природних матеріалів – коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. Кількість разків намиста та характер обробки свідчили про достаток людини.

також читайте Українське намисто: історія українського намиста, різновиди, символіка

Ґердани (ґерданик, ґерданка, ґерда, крайка, лучка) – шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) – прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.

Дукати – намисто з монетами. Три-п’ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.

Дукач (личман) –прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині.

Згарди–давня гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Рифи (пугвиці) –металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційне врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками чи хрестиками.

Хрестики – культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. Були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев’яні білі та кольорові. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких хрестиків.

Не пропустіть Українська етнічна біжутерія: дукачі та згарди. Або які прикраси носили наші прабабусі (фото)

Звісно ж це повний список строю наших пращурів. У кожному регіоні були свої особливі елементи одягу чи прикрас, які могли більше ніде не зустрічатися.

• Статтю люб’язно підготували спеціалісти etnoxata.com.ua ЕТНОХАТА – інтернет-супермаркет українських товарів. Мета бренду – успішно поєднувати українські традиції та сучасність.

vsviti.com.ua

Украинский костюм и современные платья в украинском стиле

Украинский национальный наряд — это один из ярчайших элементов богатой украинской культуры

 

Национальная одежда во все времена наглядно демонстрировала традиции народа, его богатую событиями историю, этнические особенности многовековой культуры и быта. Наиболее ярким и колоритным, отображающим восприятие красоты и эстетику народного творчества, является национальный украинский костюм. Именно одежда первой определяет принадлежность к тому или иному этносу, а в современном модном мире украинские мотивы — это еще и стильное дополнение к самобытному и популярному этно-стилю.

 

Содержание материала

 

История украинского костюма

Зарождение украинской национальной одежды происходило с древних времен. Колыбелью можно считать именно славянскую культуру, которая и стала истоком формирования не только украинского, но и белорусского, и русского стиля в одежде. Поэтому все эти народы имеют много общего не только в истории, но и в традиционной одежде.

Традиционные славянские наряды дошли и до наших дней

 

Традиционно одежда в украинском стиле — это не только вышиванки или шаровары. Она удивительно многолика и, в зависимости от региона, его климатических или этнических оттенков, имеет свои особенности и отличия.

Отличие украинских нарядов в разных регионах страны

 

Так, национальная одежда жителей регионов, например, Полесья, Слобожанщины, Приднепровья или живописных Карпат имеет характерные отличие в силуэте, крое, цветовом решении и способах ношения. Такие этнические особенности в некоторых регионах появились в связи с тем, что Украина граничила с жителями Молдовы или поляками, поэтому в национальном костюме украинцев часто прослеживались черты и других соседствующих народов.

Карпатские традиционные наряды

 

Одежда веками вбирала в себя бытовые и обрядовые функции, отображая богатую духовную культуру. Корнем украинской истории является раннеславянский период, поэтому костюм многогранен, имеет множество орнаментально-колористических интерпретаций, обрамлений и комбинаций.

Каждый элемент наряда, каждый завиток на узоре имеет свое значение, берущее свои истоки многие века назад

 

Особенности украинского костюма

Сегодня украинские мотивы необычайно популярны в современной одежде. Дизайнеры, создавая свои шедевры, обращаются к народным истокам и всячески используют характерные детали, придавая юбкам, платьям, брюкам оттенки колоритной самобытности.

Особенности украинского костюма следующие:

• Простой и плавный силуэт.
• Обилие декора в виде ручной вышивки, тесьмы или кружев.
• Контрастные цветовые сочетания.
• Использование натуральных тканей.
• Оригинальная обувь и аксессуары, как дополнение народного образа.
• Символичность цветовых решений, орнаменты и узоры, наполненные глубоким смыслом.

Традиционная украинская одежда наполнена символизмом

 

Каждый народ имеет свои предпочтения в выборе тканей или цветовой гаммы при создании национального костюма. Это обуславливается многовековой историй, особенностями природы, верований, обрядов и традиций при ведении быта. Украинский стиль можно охарактеризовать, как воплощение натуральности материалов (лен, хлопок, шерсть, батист) и контрастных цветовых решений.

Украинская культура неразрывно связана с природой, что отразилось на традиционных нарядах

 

Украинский стиль в одежде, будь-то мужской костюм или женский, — это правильная расстановка этнических акцентов, нарядность и гармоничность, что рождает ощущение торжественности и яркого праздника.

Украинские наряды очень яркие и, на удивление, гармоничные

 

Мужской костюм в украинском стиле

Не сказать об особенностях и характере мужского украинского костюма невозможно! Ведь именно он отображает не только комфорт и удобство, но и любовь к родной земле, уважение к традициям и истории.

Украинский национальный костюм не только красочный, но еще и очень удобный

 

Основой мужского национального костюма в Украине во все времена была простая рубаха из домотканого полотна. Внешне она напоминает традиционную русскую косоворотку, только разрез рубахи располагался по центру. Неизменное отличие рубахи — украшение отложного воротника или центрального разреза «пазушки» окантовкой в виде ручной вышивки. Рубаха традиционно заправлялась в широкие штаны, украинцы именовали их шароварами, которые закреплялись очкуром (шнуром) с широкой пряжкой.

Шаровары делали из яркой ткани, чаще синей или красной

 

Штанины в брюках были настолько широки, что по виду своему напоминали мешки и выполнялись, как правило, из сукна или холста. Такие шаровары обеспечивали комфорт в каждодневной работе, были удобны при выполнении ратных военных подвигов, а также в украинском национальном мужском танце — гапаке.

Шаровары были излюбленной одеждой легендарных украинских казаков

 

В бою такие штаны не стесняли движений

 

Ну и, конечно же, в них очень удобно отплясывать гопак

 

Интересно, что в Западной Украине испокон веков мужские брюки были зауженными, напоминая современную модель «дудочки». Рубаха и брюки подвязывались широким кушаком-поясом, который женой, невестой или матерью вручную расшивался витиеватыми узорами. Верхняя мужская одежда — это свит или кожух из овчины, призванный в студеную пору согреть, но не сковывать движений.

Наряд украинца из Западной Украины

 

Традиционный костюм украинок

Женская украинская одежда по своей природе более разнообразна, изысканна и многолика, чем мужская. Основу составляла кошуля, или рубаха. Повседневная кошуля традиционно состоит из двух частей: верхней и нижней, пидтычки, которая выполнялась из более грубой ткани.

Традиционная украинская рубашка украшается старинными орнаментами, каждый из которых имеет свое значение

 

Праздничная сорочка называлась «додильня» и была сшита из более дорогого, цельного нежно-белого полотна. Она также украшалась ручной вышивкой на горловине, на манжетах, по подолу.

Вообще, праздничный наряд украинской девушки очень яркий и оригинальный

 

В качестве пояса молодые девушки использовали расшитые кушаки или ярко-красные ленты. Замужние женщины поверх рубахи надевали шерстяные жупаны (жакеты без рукавов) и поясную одежду, которая была нескольких видов:

• Дерга — рабочая одежда. На ее пошив шло не менее 3 м грубой темной ткани, дерга сзади собиралась в пышные складки. Дерга — недорогая и удобная одежда

   

• Запаска — повседневный вариант. Состояла такая юбка из двух равных отрезов ткани и по бокам завязывалась на тесемки.

 

• Плахта — праздничная женская юбка. Выполнялись плахты их более дорогой ткани (шелка, парчи или шерсти). Женщины вышивали на плахтах яркие узоры, орнаменты, стремясь придать индивидуальности и торжественности образу. В каждую такую юбку мастерица вкладывала свой смысл

   

Вышиванка

Говоря об украинском национальном костюме, нельзя не сказать о традиционной вышиванке. К слову сказать, это непросто народная одежда, а символичный оберег. Предки верили, что вышивая своими руками определенные символы, узоры и орнаменты, одежда наделяется особой магической силой, способной защитить от скверны, сглаза и зависти. О том как сделать вышиванку своими руками,можно прочитать в этой статье.

Украинская вышиванка — это, пожалуй, один из самых красивых оберегов

 

И сегодня вышиванка, которая декорирована вручную, по праву считается настоящим источником энергии и силы. Такие блузы и рубашки носили как женщины, так и мужчины, надевая вышиванку по торжественным случаям, праздникам, а также на веселые народные гуляния. Сегодня вышиванка — не только неотъемлемый элемент национального костюма, но и настоящий тренд модного сезона.

Вышитая блуза или рубашка в украинском стиле — это стильно, престижно, модно и оригинально. Сегодня при ее декорировании используется не менее ста авторских и народных техник вышивания. Кстати, вышиванка сегодня — это не обязательно короткая блуза или рубаха, она может иметь вид платья в украинском стиле, свободно ниспадающего, туники или миди, подпоясанного ярким узорчатым кушаком.

Вышитое платье из натуральной ткани — прекрасный летний вариант

 

Выбор вышиванки сегодня так же, как и в стародавние времена, обусловлен символичностью и актуальностью орнаментов и узоров, изображенных на одежде. Геометрические строгие узоры более характерны для мужской рубашки. Это зигзагообразные «каракули», символ коловорота, рельефные ромбовидные линии и многое другое в строгом цветовом сочетании, что является олицетворением смелости, мужественности и силы.

Мужская вышиванка при этом остается очень нарядной

 

Женские узоры и орнаменты поражают воображение витиеватостью и филигранность тонких работ, сложным переплетением и фантазийностью. Колоритная вышиванка может быть украшена природными или цветочными мотивами, ажурным переплетением виноградной лозы, ружи, листьев. Красочная вышивка символизирует молодость, женственность, любовь, нежность и целомудрие.

Женская вышиванка — это настоящее произведение искусства

 

Платья в украинской стилистике

Сегодня платья в украинской стилистике являются не только национальной одеждой, но и самостоятельным стильным элементом современного образа активной, изысканной, деловой и элегантной модницы. Исторически сложилось, что украинское платье отождествлялось с нежностью и женственностью. Сегодня платья в украинском стиле демонстрируют подлинную душевность, самобытность, а также изысканный и неординарный вкус.

Платье в украинском стиле — это воплощение женственности и изящества

 

Для того, чтобы платье действительно отображало этническую культуру украинского народа, по сей день рукодельницами используется множество различных техник для декорирования одежды. Особенно популярным при создании этно-платья является сочетание светлой натуральной ткани в качестве базового элемента наряда, а также контрастная вышивка. Среди наиболее популярных техник представлены вышивка гладью и крестиком, для торжественных и вечерних образов дизайнеры используют вышивку лентами или бисером. Такое платье в украинском стиле может, как полностью повторять национальный костюм народа, так и являться удачной стилизацией под украинский «фолк».

Милое белое платье с украинскими мотивами

 

Среди многообразия моделей можно выделить основные направления:

• Повседневные платья в украинском стиле. Отличие такого наряда в уникальном сочетании простоты кроя, женственности и легком декоре в виде вышивки только лишь на манжетах рукавов или воротнике. Повседневное платье в украинском стиле

   

• Платье в украинской стилистике для коктейля или молодежной вечеринки. Это может быть излюбленный активной молодежью крой, повторяющий простую тунику, но обязательно наличие декора в виде вышивки и аксессуаров в украинском стиле. Такое платье подчеркнет хороший вкус. Стильное платье в украинском стиле

   

• Вечернее, выпускное или свадебное платье. Наиболее изысканный крой, дорогая натуральная ткань и щедрая вышивка гладью, атласными лентами или сверкающим бисером. Такой наряд не останется незамеченным, так как является умелым и контрастным сочетанием современного стиля и национальных украинских традиций. Свадебное платье в украинском стиле

   

Почему, выбирая оригинальный и неординарный наряд, выбор должен пасть на украинский наряд? Ответ прост: на любом мероприятии, будь-то светский раут, молодежная вечеринка или деловой ужин, украинские мотивы в платье гарантируют уникальность и драгоценную эксклюзивность образу.

 

Обувь и головные уборы

Национальный костюм подразумевает не только особенную одежду, но также дополняется традиционной обувью и головными уборами. В Украине, как правило, обувь изготавливалась из натуральной кожи. Все мы помним произведение Гоголя «Вечера на хуторе близ Диканьки», где прелестница Оксана просила Вакулу привезти ей красные черевички. Именно красные сапожки из мягкой кожи с высоким голенищем являлись мечтой всех украинских красавиц, но были доступны только лишь представительницам богатого рода или знати. Небогатые женщины наравне с мужчинами довольствовались морщунами — сапогами из кожи, перевязанными веревками для того, чтобы голенище не спадало во время ходьбы или работы.

Красные кожаные сапожки отлично дополняют образ

 

Головные женские уборы, как правило, предназначались замужним женщинам и должны были полностью покрывать волосы. Основными были кибалка, платок или чепец. А вот молодые незамужние девушки могли открыто демонстрировать красоту, украшаю голову лишь веночком или яркой атласной лентой. Для мужчин было представлено большее разнообразие головных уборов.

 

Аксессуары

Символичные украшения всегда были излюбленными аксессуарами украинских женщин. Сложно представить себе полноценный народный образ без украинского веночка. Такое украшение издавна считалось не только способом подчеркнуть молодость и нежность. Веночек и сегодня является символичным оберегом, который плетется по особым правилам, где каждый цветок и лента особого цвета символизируют какие либо личные качества, желания или события. К примеру, молодые мамочки украшали голову венком из роз, традиционная калина символизировала женскую красоту, ромашка — невинность и чистоту девичьей души. Традиционно вплетались 12 цветков, символизируя собой характер, помыслы и желания девушки.

Целостность и гармоничность обуславливают правильно подобранные аксессуары. Сегодня венок в украинском стиле приобрел новые очертания и стал неотъемлемым элементом яркого и стильного образа. Кроме венка, украинский женский образ не представляется без бус. Издавна женщины любого возраста на торжества надевали бусы, традиционно красного цвета. Кстати, в таком украшении также был заложен тайный магический смысл. Оно олицетворяло солнце, тепло, а также оберегало от зла, ненависти, зависти и искушений. Украинцы именовали такие бусы «намистом», украшая себя не только к праздникам, но и к традиционной семейной вечере. Сегодня крупные красные бусы являются стильным и актуальным украшением, дополняя харизматичный украинский образ, внося яркие ноты и расцвечивая повседневность.

Крупные красные бусы являются одним из традиционных украинских украшений

 

Сегодня самые знаменитые мировые дома мод используют украинские мотивы при создании своих модных коллекций.

Украинские мотивы встречаются в коллекциях самых разных мировых дизайнеров

Изысканная интерпретация народных элементов, воплощенная в одежде, обуви и аксессуарах, подчеркивает неординарность и оригинальность образа в колоритном этническом стиле. Каждый элемент украинского костюма — это целое воплощение эпохи, дань уважения традициям наших предков. Благодаря такой глубокой интеллектуальной составляющей, создается особая украинская гармония.

 

 

 

ethnoboho.ru

Національний одяг українців

Зміст

1. Традиційний чоловічий костюм.

2. Традиційний жіночий костюм.

3. Етнічні контакти з інонаціональним населенням.

4. Верхній одяг.

5. Пояс.

6. Головні убори.

7. Взуття.

8. Обрядова символіка костюма.

9. Українська вишивка.

10. Фарбування речей.

Традиційний чоловічий костюм українців має велику схожість з іншими східнослов’янськими — російським і білоруським. Основу чоловічого одягу становлять сорочка, шита з конопляного або льняного полотна і вовняні або сукняні штани. Сорочка, що надягається на тіло, часто служить і верхнім одягом. Відмінною особливістю української чоловічої сорочки є розріз попереду (пазушка), прикрашений вишивкою. По конструкції ворота сорочки розрізняються — зі стоячим, відкладним коміром або без коміра. Варіант сорочки в цьому випадку збирають у збірку, її обшивають тасьмою або вузькою смужкою матерії, таким чином виходить низький стоячий комір, який українці пришивають до коміра сорочки не зверху, а знизу. Відомий українцям і широкий відкладний комір. Сорочку застібають або зав’язують у ворота за допомогою гудзиків або тасьм. Українські чоловіки носять сорочку, заправляючи поділ її в штани; в цьому також проглядається відмінність від способу носіння сорочки поверх штанів у росіян і білорусів, що пояснюється запозиченнями українців від східних кочових народів. У крої сорочки у всіх східнослов’янських народів були відомі вставки під пахвами з трьох-чотирикутних шматків тканини. Однак донські козаки вважали відсутність ластка ознакою відмінності від «мужиків», тобто від селян, яким козаки завжди протиставляли себе. На плечах українські сорочки мали нашивки, що нагадують погони або вишиті вставки — «уставки».

Штани (штани, гачi, споднi, шаровари, холошi, ногавкі, портки, Убрання, портяніцi) українці закріплювали на тілі за допомогою шнурка або ременя (очкур, гачнік), — його українці носили із пряжкою. Українські штани, особливо штани козаків, відрізнялися дуже великою шириною. Між штанінкамі (Холоша, ногавиці) вшиваються Матня. Вона виготовлялася із прямокутних шматків матерії з підшитим внизу параллелограммом, таким чином утворювалося подоба мішка. Штани шилися з полотна чи сукна, українські гуцули прикрашали з вивороту вишивкою нижній край червоних сукняних штанів; вишивали ясно-жовтими і зеленими вовняними нитками, вишиті кінці штанин завжди відгинали наверх.

Жіночий традиційний костюм українців має безліч локальних варіантів. Етнографічні особливості історико-культурних районів України в одязі виявилися в силуеті, крої, окремих частинах одягу, способах її носіння, колірному декорі, прикрасах. Архаїчні елементи одягу найбільше зберігалися в Полісся; класичної української вважається одяг Середнього Придніпров’я; в південних регіонах України спостерігалося взаємовплив традиційного одягу різних народів; в костюмі населення Поділля помітно етнокультурне взаємодія українців з молдаванами, а в північно-західних — з поляками; своїми особливостями характеризувалася і одяг українських горців.

Разом з тим, традиційний одяг українців має свою етнічність, що склалася на спільнослов’янської основі в XVI-XVIII ст. Найбільш типовий комплекс традиційного українського костюма існував у Середньому Подніпров’ї, частково захоплюючи райони Полісся, Слобожанщини й Поділля. Верхній одяг чоловіків і жінок була подібна по крою. Автор етнографічних описів зупиняється на їх характеристиці: «верхнім платтям як для чоловіків, так і для жінок служили вузькі, зовсім прямі, потворно обтягуючі тіло, кожухи і свити, з дуже вузькими стоячими комірами, не закривали навіть шиї. Свита робилася з самого товстого, саморобного сукна: у жінок — завжди білого, у чоловіків — сірого, чорного кольору, а кожухи — з недублених овчин. Кожухи й свити, дивлячись по потребі, робилися різної довжини, і самі довгі з них були трохи нижче колін. До дорожнім свита, надіваються на кожухи, позаду пришивалися мішки, що служили під час холоду або негоди замість Башликов «.

Основу українського жіночого костюма становить сорочка — кошуля, сорочка. Вона довше чоловічий і складається з двох частин — нижня частина (пiдтічка) шиється з більше грубої матерії. Рубахи українських горян-бойків та лемків кроїлися з двох частин і надягали окремо. Зустрічаються в українців і цільні сорочки (додiльнi) — саме вони вважаються в жінок ошатними й святковими.

У залежності від крою українські сорочки поділяються на три типи: туникообразна, поликової (з уставками), на кокетці.

Рубахи шилися з комірами й без них. Останній тип сорочки — найбільш древній — воріт такої сорочки звичайно збирався в дрібні зборки й іноді обшивався зверху. Сорочка з коміром називається польською.

На Україну можна провести кордон (умовно — по Дніпру) між обома типами сорочки: у східних регіонах носили сорочки без коміра, в західних — з коміром, частіше — відкладним.

Відмінна риса української жіночої сорочки — звичай прикраси Подолу, кайми (подподольніци) сорочки вишивкою, тому що його було видно з-під верхнього одягу. Так само прикрашалися й рукава сорочки, особливо в місцях з’єднання рукава з плечем, де полик (уставка) являв собою частіше вишитий шматок матерії чотирикутної форми. Широкі рукави сорочки закінчувалися манжетом (чохла) у зап’ястя. За давніх-давен заведеним звичаєм східнослов’янські дівчини до п’ятнадцятирічного віку і навіть до самого весілля носили тільки підперезану сорочку; надягання поясного одягу (поневи) пов’язувалося із заміжжям і переходом у розряд жінок. Понева — загальнослов’янський елемент традиційного одягу, що прикриває тіло жінки ззаду і закріплюються на талії. В українців існувало три різновиди цього типу одягу: повсякденні без малюнка запаска, дерга та святкових наряд у велику клітку — плахта. Дерга складалася з трьох зшитих довгими сторонами полотнищ, що утворять собою смугу тканини в 3 м шириною і 60-70 см довжиною, що охоплює корпус жінки ззаду і підв’язаних поясом. Оскільки дерга — повсякденний одяг, її шили з чорної або нефарбованої тканини, нічим не прикрашаючи.

Українська запаска відрізнялася від дерги тим, що до її верхніх кутів часто пришивалися тасьми, які зав’язувалися на талії. Зазвичай носили дві запаски, часто — різного кольору: одна (позадніця, дупа) прикривала тулуб позаду, інша (попередніця) — вже перша, надягала спереду — її частіше заміняли фартухом. Запаску виготовляли з якісної й тонкої вовняної та однотонної тканини синього, зеленого, червоного кольору. Плахта як святковий одяг виготовлявся із тканини картатого орнаменту; її вручну вишивали вовняними або шовковими нитками. У ранній період відомі плахти, шиті з шовкової матерії або із золотої та срібної парчі.

Подальший еволюцією поневи вважається спідниця (спiдниць). У Поліссі були широко поширені вовняні спідниці — андараки, частіше смугастого орнаменту.

Яскравим доповненням до жіночого костюма були нагрудні прикраси з дорогоцінних каменів, скла, намиста або підвіски з монетами — «намисто», «дукачі».

Етнічні контакти з інонаціональним населенням не могли не позначитися на традиційному одязі українців. Взаємодія з рядом живуть росіянами, німцями, зі степовими народами знайшло відображення в запозиченнях один в одного культурних явищ та вироблення спільних властивостей. Це підтверджується описом одягу українців Покровської слободи: «Верхній одяг малоросіян чоловіків полягає в плисовому і сукняному козакині або нанковому халаті, шароварах і чоботях, на голові носять картуз або пояркову капелюх. Буденна або щоденну одяг, восени — суконна свита (Чапаєв), зимою кожух (овечий кожух), Нагольно або критий сукном, залежно від стану. Жінки мають деяку верхній одяг таку ж, як і чоловіки: халат, кожух та чоботи. Але власне жіночий одяг: німецьке сукню, сарафан і юпка з кофти. Голову покривають хустками, деякі носять очіпки (Волосников), обв’язані хустками. Багато хто з чоловіків голять бороди, залишаючи вуса і все інше стрижуться по-козацьки «.

Верхній одяг українців різноманітна як по крою, так і по назвах. У науці виділяється 4 типу верхнього одягу:

1. З прямою спиною — вид плаща, сорочки або халата. Серед них особливий тип широкого халата з рукавами і капюшоном українцям відомий під назвою опонча. Роль плаща грала чуга, Чугай, чуганя, який був поширений у західних українців. Чавуну лише накидали на плечі, не надягаючи в рукави, тому рукава іноді зашивали внизу і користувалися ними як кишенями або сумкою.

Форму плаща мала манта або гугля українських гуцулів, схожа на великий мішок, відкритий з одного з довгих сторін. Роль капюшона виконувало дно мішка, закріплюється на плечах спеціальними шнурками. На початку XX ст. манта служила виключно обрядової одягом нареченої під час вінчання.

Фасон сорочки мала робоча верхній одяг для обох статей, що виготовляється з полотна — шушпан. На Дону шушпан носили з поясом.

Халатообразная одяг українців — кобеняк, кирея, сiряк, свита з кобеняком, стовбовата свита надягала поверх шуби, шився з сукна переважно сірого кольору. Пришитий до нього капюшон вiдлога, Кобко, каптур, бородіця, Шанько, богородицю мав форму мішка з заокругленим дном і отворами для очей. Те ж призначення і такий самий фасон у східноукраїнського халата без капюшона, але з широким сукняним коміром.

2. Широко розповсюдженим покриємо верхнього одягу в українців був клиноподібний: клини (уси) вшиваються позаду з боків нижче талії, гострий кінець клину доходив до пояса, а основа чинився на рівні Подолу. За цим зразком шилися свита, сiрак, куцінка, гуня.

3. Верхній одяг, відрізна по талії; нижня частина при цьому збиралася у великі складки (рясі) або в дрібну збірку, пришивалась до верхньої частини. Так шилася юпка, свита, кожушанка (шуба), кiрсетка — жіночий жакет без рукавів.

4. В останньому типі крою збірки робилися не тільки на спині, але і спереду, тобто навколо на талії. Такий одягом була Чемера, чемерка, чамарка.

Обов’язковою частиною будь-якого одягу в українців був пояс. У міфологічному свідомості східних слов’ян він грав роль оберега, захисту людського тіла. Ошатні пояси були довжиною до 3-4 метрів, ними обмотували талію в кілька разів, а кінці, завершуються китицями, звисали до колін або нижче. Колись в українців були в моді шовкові перські пояси, наречену підперізували вишитим рушником — рушником; донські козачки підперізували кубелек (рід сарафана) поясом з кованого срібла.

Чоловічі головні убори українців дуже різноманітні за формою, матеріалу і назвах. За формою — це конуси, циліндри і напівкруглі шапки. Виготовлялися головні убори з хутра (овчини), вовни, сукна.

У числі останніх — висока смушева шапка (кучма), зимова шапка з видовженими навушниками (ушанці, малахай), капелюх з повсті і соломи (бриль). В кінці XIX ст. українці стали носити на голові широко поширені серед інших етнічних груп картуз і кепки.

Жіночі головні убори різноманітні за конструкцією, але їх об’єднує одна відмінність від дівочих — вони повинні повністю вкривати голову, не залишаючи відкритими волосся. Це також знаходить пояснення в міфологічному свідомості слов’ян; традиція закривати голову жінки збереглася і в XX столітті. З’явитися в суспільстві, і особливо в церкві, вважалося великою ганьбою для слов’янської жінки. Одним з найпоширеніших головних уборів заміжніх жінок був і залишається чотирикутний хустку. Генетично він сходить до головного покривала (намiтка, перемiтка, серпанок) — довгому рушнику, який зав’язували ззаду, опускаючи кінці уздовж спини. Подібний головний убір зберігся як національний в західних районах України.

Головний убір кибалка, хомевка, хомля у своїй простій формі має вигляд обруча або дуги, оберненою назад. На нього українки накручували своїх волосся. Кибалка служила як каркас для верхнього головного убору.

Спрощений варіант головного убору українських жінок — м’яка легка шапочка (очіпок, чепець, чепчик), яка зав’язувалася шнурком, протягнути крізь підшивку. Шили очіпок з шматка тонкої тканини різних кольорів, з поперечним подрезом на лобі. Подрез робили так, що над чолом утворювалися дрібні зборки, тканина на чолі залишалася гладкою. На потилиці закладали рубець, через який протягується шнурок. Ошатні чіпці шили із золотої або срібної парчі. Східноукраїнський сідлоподібний очіпок з двома стоячими гребенями поперек голови зазнав впливу южнорусского кокошника з двома гребенями.

Світовою популярністю користувалися українські вінки зі штучних і живих квітів зі стрічками як дівочий головний убір. Поряд з ними були відомі й інші: металевий дріт з підвісками, стрічка, хустка, шматок срібної або золотої парчі, картонний коло і т.д. Всі вони — круглої або напівкруглої форми. Дівочі головні убори не закривали голову і косу — остання була основною зачіскою української дівчини. Черкаські дружини носять на голові невеликі шапочки із строкатої матерії, і пов’язують понад оних пов’язку, у якій позаду від вузла висять вишиті лопості. Дівки плетуть свої волосся не так, як російські в одну, але у дві коси, обвивають біля голови і пов’язують строкатою пов’язкою, яка винізана бісером. На голову жінки одягали спершу «очіпок» (повойнік), стягуються на потилицю, потім обвивали голову бавовняним хусткою, зав’язуючи кінці його на лобі, а дівчата — під підборіддям і очіпка не носили, у свята ж замість хустки на голову одягали убір з різнокольорових стрічок і ними ж прибирали всю косу

Взуття українців — як чоловіча, так і жіноча, виготовлялася з шкіри, яку спочатку не шили, а закладали складками, морщили, прив’язуючи до ніг довгим мотузком. Звідси й назва — морщуні, морщенцi, постоли, ходаки.

Шкіряне взуття з високими халявами (чоботи) шився без каблуків. Іноді каблук заміняла невелика залізна підкова на п’яті.

Ще в середині XIX ст. переважав особливий вид чобіт, так звані виворітні, підошва пришивалися до чобота зсередини (пiд побачивши), після чого весь чобіт змочували водою і вивертали.

У ранній період українцям були відомі і постоли, які відрізнялися від російських і білоруських прямокутним плетінням, низькими боками і дуже слабо оформлений носком. Носок і боки такого личака складалися їх петель, крізь які протягується мотузка, що зв’язує личак і закріплює його на нозі

Обрядова символіка костюма — ознака, яка відображає широкий спектр духовних традицій народу, його світогляду та обрядових норм. Здебільшого обрядовими символами були окремі компоненти костюма: хустка або рушник під час сватання, хрестильні пелюшки (крижмо) при пологах, білий (або чорний) хустка під час похорону. Вони мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров’я, любов. Особливою магічною силою, як вважалося, володіли речі, виготовлені спеціально до того чи іншого обряду власними руками. Так, дівчина неодмінно повинна була зшити своєму нареченому сорочку. Символічне значення мали й обов’язкові подарунки — чоботи, що зять дарував тещі; намітка — подарунок свекрухи від невістки. Обрядова функція одягу виявлялася і у специфічних способах її використання. Так, при виконанні більшості ритуальних дій носили одяг навиворіт, тоді як у повсякденному житті це вважалося поганою прикметою. Учасники деяких обрядів нерідко переодягалися в костюми протилежної статі, а також незалежно від пори року носили хутряний одяг. Роль обрядового символа часто виконувала кольорова гама одягу. У весільному костюмі здавна домінував червоний колір. Однак іноді семантика кольору суттєво змінювалася. У похоронній одязі чорний колір став символом смутку на рубежі XIX — XX ст., Витіснивши білий, а подекуди синій. Стабільність способів забезпечення обрядових функцій одягу сприяла перетворенню деяких із них в етнічні символи.

Традиційне народне мистецтво українців було складовою частиною їхнього життя — воно супроводжувало людину від народження до смерті. Будь-який предмет матеріальної культури українці ретельно прикрашали, проявляючи свою фантазію і майстерність; секрети майстрів передавалися у спадок, тим самим вироблялася традиція, характерна для різних груп етносу. Предметом народного мистецтва слід вважати українську вишивку. Вона широко використовувалася в народному костюмі і в побуті. Вишивка українського костюма багата і різноманітна. Нею прикрашали жіночі та чоловічі сорочки, верхній одяг, головні убори. Мотиви орнаментів, композиції, кольори передавалися з покоління в покоління, стаючи традиційними. Орнаментальні мотиви були геометричними (ромби, розетки, зірки), рослинними. Способів вишивання і їх різновидів було багато. Найдавнішими видами народної вишивки були заволiкання, занизування і настилування. Варіантом останньої техніки є широко поширена на Україну вишивка гладдю. Відома техніка вірiзування зазвичай застосовувалася з іншими видами вишивки. Крім естетичного значення, вишивка на одязі нерідко маркірувала вік людей, їх сімейне і соціальне положення. За колірною гамою вишивки українські сорочки поділяються на одноколірні, двоколірні і поліхромні. Перші характерні для Польщі, Чернігівщини та Полтавщини, двоколірні — переважно для Київщини і більшій частині Поділля, поліхромні — для Західного Поділля і Карпат. Для вишивок північної частини України (північні райони Чернігівщини та Волині) характерний червоний колір. Вишивка цих районів аналогічна російській та булорусской. У середній смузі Україні (південь Чернігівщини, Полтавщина, Харківщина, Київщина, північні регіони Дніпропетровщини та Херсонщини) червоні колір зустрічається поряд з синім, рідше — з чорним. У південних районах до цих квітів приєднується жовтий. У Поділля чорний колір зустрічається у поєднанні з червоним. У районах, що межують з Бессарабією і Буковиною, зустрічається вишивка, збагачена бісером і металевими прикрасами, що зближує її з молдавською та південнослов’янської. 15 Закарпатські ткані вироби примикають до білорусько-російським. На Гуцульщині отримав багатобічний розвиток типовий для всіх східних слов’ян прийом орнаментації тканин у вигляді чергуються гладких і орнаментованих смуг і бордюрів. В Українському художньому ткацтві отримала широкий розвиток рослинна орнаментика, улюбленим мотивом при цьому став гіллястий квітка чи дерево. Цей мотив характерний як для рушників, так і для килимарства, поширеного на Україні повсюдно, але особливо в центральній та східній її областях.

Для фарбування одягу та вовни українці використовували рослинність — траву, кору дерев, квіти. В описах Кінель-Черкаської слободи П. С. Палласом представлено унікальний спосіб виготовлення фарби із природного червця: «З половини червня до половини липня місяця баби і діти зазвичай вправляються перед жнивами у збиранні червця. Вони шукають цього комахи на сухих і худих місцях, здебільшого близько кореня земляніци, яка у них клубайкой називається, також при рідко зростаючої траві, мохна званої. Вони зрізають цю траву ножиком і збирають в посудині знаходяться на верхній частині кореня сині бульбашки, яких числом до 10 і до 12 буває на одній рослині, і в якому знаходиться фарбувальна комаха. Ці бульбашки, залежно від погоди, приходять в досконалість в червні місяці, а в липні починає вже ця комаха вилупаться, що і черкаським бабам досить відомо.

Вони охоче збирають вилупившуюся комаху, ніж бульбашки, бо з неї фарба виходить чистіше і краще. Вони ж розповідають баєчку, що вийшла комаха на деякий день збирається з усієї країни до одного куща, і тоді тим людям, які у день свята Казанської Богородиці, тобто 8 числа липня, ходять на світанку в полі оной камахі шукати, залишається на щастiе знайти такий скарб.

Зібраний червець катають в ситі для очищення від землі, потім сушать на сковороді в печі або на вугіллі, невеликий жар випускають. З причини важкого збирання продають червець нарочито дорого, і збирають його не більше, як скільки їм треба для домашнього вжитку, бо вони фарбують червецем поясів і вовняну пряжу, якою вишивають візерунки на своєму одязі.

Якщо хочуть вони пряжу фарбувати, то кладуть у надмірно кислий квас, додають ще квасцов і ставлять посудину в піч на цілу добу. Потім вийнявши пряжу, вичавлюють і сушать, а червець в горщику труть і варять у воді. Коли всі фарбувальні частинки з оного вийдуть, то опускають пряжу в горщик і ще варять. Жменею червця фарбують вони стільки пряжі, скільки потрібно було на 2 пояси або тасьми, що складає біля фунта вовни. Фарба з червця кольором не багато краще фарби з трави материнки, щойно вона не скоро линяє «.

У кінці XIX — початку XX ст. українці перейшли на міський костюм, і багато рис національної традиційного одягу були втрачені.

.

.

ua-referat.com

Украинский национальный костюм

Любой национальный костюм развивается и формируется на протяжении столетий, и воплощает собой идею нации, ее стремления и ценности.

Когда мы слышим об украинском национальном костюме мы живо представляем себе вышитые рубашки, яркие юбки, шаровары, веночки с разноцветными ленточками, красные сапожки. На самом деле, это достаточно упрощенное представление о национальном украинском костюме. Каждому региону страны соответствует свой собственный колорит и народный костюм.

Природа, талант и особый художественный вкус украинского народа нашли воплощение в удивительном украинском народном костюме.

Женская украинская рубаха

Основой для женского украинского костюма, как и в России, была рубаха (укр. кошуля, сорочка). Она была длиннее, чем мужская и шилась из двух частей. Нижняя часть, охватывающая тело ниже пояса, шилась из более грубого материала и называлась становиной (укр. пiдтичка).

Встречаются не составные, а цельные рубахи. Такие рубахи у украинцев называются додiльнi. Именно такие рубахи считались у украинских женщин нарядными и праздничными.

Женские национальные украинские рубахи были с воротником или без воротников. У такой рубахи ворот обычно собран в мелкие сборки и обшит сверху. Рубаха без воротника называлась русской, рубаха с воротником – польской. В восточной части Украины обычно носили рубашки без воротника, в западной – с воротником. Условную географическую границу распространения этих двух типов рубах можно провести вдоль течения Днепра. Часто воротник рубахи бывал стоячим, низким. Широкий отложной воротник распространен как у украинцев, так и у белорусов (рис. 1, 2, 3).

На Украине широко распространен обычай украшать вышивкой подол рубахи, так как подол рубахи был всегда виден из-под верхней одежды.

Не менее усердно вышивают и рукава рубахи. Если у русских полики на рубашке обычно тканые, то на Украине они вышивались, причем вышивка была очень разнообразна.

Формы рукава у украинских рубах тоже были разнообразны, но преобладали рукава с манжетами (укр. Чохла) (рис. 4, 5).

Украинские запаска, дерга, плахта

По известному старинному обычаю девушки до 15 лет или даже вплоть до замужества носили только подпоясанную рубашку. Украинские девушки не были исключением. Замужние женщины носили запаску, дергу и плахту, одежду соответствующую юбке, очень похожую на русскую панёву. Плахта, так же как и панёва, прикрывает нижнюю часть тела женщины преимущественно сзади. Она закрепляется на поясе специально предназначенным для этого поясом. Шилась она из домотканой шерстяной материи. Рисунок, как и у панёвы — крупная клетка.

Плахта была более нарядной одеждой тогда, как дерга была повседневной и рабочей одеждой. Она была сплошь черная, без рисунка.

Запаска отличается от дерги тесемками, пришитыми к ее верхним углами которые завязывались вокруг талии. Дерга же подпоясывалась. Обычно носили две запаски: одна из них непосредственно запаска, прикрывающая заднюю часть тела, другая называлась попередниця. Она уже и ее часто заменяют простым передником (рис. 6, 7, 8, 9).

Мужская украинская рубаха

Покрой мужской рубахи очень схож с женским. Не раз подтверждалось, что мужская рубаха отличалась от женской рубахи только длиной. И та и другая одеваются прямо на тело и могут служить одновременно и верхней одеждой.

Украинцы отказались от обычая носить рубаху навыпуск и всегда заправляли рубаху в штаны. Все равно кое-где можно было встретить мужчин, носивших рубаху поверх штанов. Что интересно, когда украинцы в Екатеринославской губернии одевали покойника, они выпускали рубаху поверх штанов, если умерший был женат, и заправляли, если он был холост.

По крою рубахи ничем не отличаются от русских, только кое-где Донские казаки носили рубахи без обычно принятых вставок под мышками – ластовиц. Они считали такой крой их отличием от крестьян, с которыми они не хотели иметь ничего общего.

На плечах у мужских украинских рубах часто встречаются нашивки, похожие на погоны, или вышитые вставки. Рукава с манжетами на запястье (рис. 10, 11, 12).

Украинские штаны

Штаны (укр. шаровари, портки) на Украине шились примерно так же, как и в России, точнее принцип, с помощью которого штаны закреплялись на теле, был один и тот же. Верхний край штанов загибался внутрь, в образующийся рубец продевали шнурок или ремень. Шнурок завязывали узлом. Украинцы чаще всего использовали ремень. Застегнув ремень на пряжку, его еще раз оборачивали вокруг талии.

Украинские штаны отличаются от русских большей шириной. Между штанинами вшивалась так называемая матня. Она была сделана из прямоугольных кусков материи и образовывала что-то вроде мешка между двумя штанинами. Такие штаны предпочитали носить казаки.

Гоголь остроумно сравнил ширину украинских шаровар с Черным морем, а украинский поэт Шевченко описывал их так: «Матнею улицу метет». Из этого высказывания можно понять, что средняя часть штанов свешивалась до самой земли и мела улицу (рис. 13, 14).

Верхняя одежда

Верхняя одежда украинцев довольно разнообразна. Часто один и тот же вид одежды называется по-разному из-за незначительных различий в расцветке, отделке и мелких деталях.

Верхнюю одежду можно разделить на четыре типа. Они отражают эволюцию украинского костюма, от простого к сложному. Четыре типа верхней одежды украинцев различаются по крою спинки.

Изначально спинка кроилась из одного полотнища материи, без подрезов на талии, выточек и т.д. К верхней одежде с прямой спинкой можно отнести плащ, халат и рубаху.

Плащи были широко распространены в Древней Руси. Их называли: корзно, коцъ, котыга, епанча. Женская епанча – это короткая безрукавная мантилья или шубейка. На Украине ее называли опонча, она представляла собой широкий халат с рукавами и капюшоном.

В роли плаща была чуга (чугай, чуганя). Чугу обычно носят внакидку, не вдевая в рукава, и часто рукава зашивались и использовались как торбы, сумки.

Фасон наподобие рубашки имеет как мужская, так и женская рабочая одежда, обычно ее шьют их сукна. На Украине была распространена подобная форма одежды. Называлась она шушпан, сукман, сукня. Ее шили из домотканого белого или цветного сукна и украшали отделкой (рис. 15).

Фасон халата носила одежда, которая чаще всего одевалась поверх основной верхней одежды, как дорожный плащ или дождевик.

Кобеняк, свита з кобеняком, стовбовата свита на Украине одевалась поверх шубы. Шилась такая свита из сукна серого цвета, с капюшоном в форме мешка с отверстиями для глаз.

Позднее в одежду начали вшивать клинья так, что на талии появлялось сужение, при этом на спине делали подрезы. Клинья вшивались сзади по бокам, клин начинался от талии и заканчивался на уровне подола. Украинцы называли такой фасон на уси.

Именно так шьется распространенная у всех славян одежда, на Украине называющаяся свита (рис. 16, 17).

Следующая ступень развития верхней одежды: на спинке на уровне талии делают поперечный разрез, закладывают крупные складки (или собирают в мелкую сборку) и пришивают к верхней части. Так шился русский кафтан, на Украине такой вид одежды назывался юпка.

Последнему виду кроя присуще делать сборки не только сзади, но спереди, т.е. по всей окружности талии. Так шилась украинская чемера ( чемерка, чамарка).

Пояс

У восточнославянских народов обязательной частью костюма был пояс. Обычно мужчины надевали на верхнюю одежду кожаный пояс шириной 5-9 см с железной пряжкой и медными бляхами. Карпатские украинцы носили широкие кожаные пояса 20-30 см с карманами, с пятью-шестью небольшими пряжками на одном конце и с таким же количеством узких ремней — на другом. Каждый ремешок застегивался отдельно (рис. 18).

Дети и женщины подпоясывались ткаными или связанными из цветной шерсти поясами. Такие пояса достигали 3-4 метров в длину, ими два или три раза опоясывали талию и оставляли концы пояса свешиваться до колен или даже ниже.

На свадьбу украинцы подпоясывали невесту вышитым полотенцем- рушником.

Мужчины также пристегивали к поясу сумку, в которой носили огниво, а позднее стали носить деньги. Курильщики носили на поясе кисет с табаком.

Мужские головные уборы

Головные уборы мужчин на Украине очень разнообразны. Они шились из овчины, шерсти, войлока, сукна и других тканей. Они были в форме конуса, цилиндра и полушария. Форма головного убора, как правило, не зависела от ткани, из которой он был сшит. Один и тот же вид головного убора мог быть сшит из любой ткани (рис. 19).

Кучма — это высокая шапка из шкуры барашка.

Махалай – зимняя шапка с длинными наушниками.

Кабардинка – шапка в форме полушария, с узкой опушкой и плотно прилегающим к голове суконным донышком, шьется из меха.

Женские головные уборы

Женские головные уборы очень разнообразны по конструкции, но все они неизменно должны были полностью покрывать волосы замужней женщины.

Кибалка имела форму дуги обращенной своими концами назад. На такой обруч украинки накручивали свои косы. Кибалка служила каркасом для основного головного убора.

Простым головным убором считался чепчик (очипок, чепец) – мягкая легкая шапочка, которая завязывалась на шнурок.

Самым известным украинским головным убором является девичий венок. Венки делали из живых или искусственных цветов, к венку привязывали разноцветные ленты.

Также в качестве девичьего головного убора использовали ленты, платок, сложенный наподобие ленты, кусок парчи, ткань с вышивкой.

Девушки могли не закрывать волосы. Обычно украинки заплетали две косы, а не одну, как русские. Они могли обвить косы вокруг головы и завязать их яркой повязкой, вышитой бисером.

Женщины носили надевали на голову очипок, который закрывал затылок, а затем завязывали голову платком связывая концы на лбу (рис. 20, 21, 22).

Обувь

Для изготовления обуви украинцы использовали кожу. Сначала появилась обувь, которая не шилась из кожи, а как бы закладывалась складками по ноге. Кожу морщили т.е. закладывали складками и стягивали веревкой, по бокам появлялись сборки. Такая обувь привязывалась к ногам веревками и называлась морщуни, морщенцi, постоли, ходаки.

Шилась обувь и с высоким голенищем – сапоги (укр. чоботи).

1.Украинская кожаная обувь — ходаки. Галиция, Старосимбирский уезд
2. Украинская кожаная обувь — постолы
3. Прикрепление подметки к сапогу на Украине

(рис. 23)

Все перечисленные виды обуви носили и мужчины, и женщины.

Также раньше украинцы носили и лапти. Они отличались от русских лаптей не только прямоугольным плетением, но и тем, что у них был очень слабо оформлен носок и были очень низкие бока. В сущности, носок лаптя состоял только из петелек через которые потом продевалась веревка, которая потом оборачивалась вокруг голени. По сравнению с украинскими лаптями русские лапти по форме напоминают настоящий короткий башмак. (рис. 24)

nazaccent.ru

Український національний одяг

Наш народ має і душу, і характер, і зовнішність. Його душа – то пісня, його характер – то танок, а от зовнішність – то самобутній національний одяг.

Традиційність нашого одягу має глибоке коріння, бо сягає ще часів Київської Русі! Наприклад, я ніколи не задумувалась, чому жіноче національне вбрання має кілька шарів: плахта – на сорочку, запаска – на плахту, а на неї – керсетка або юпка з рукавами, крім того, кожен нижній шар повинен виглядати з-під верхнього. А причина в тому, що витоки цього звичаю криються ще у далекому Середньовіччі!

Створення авторської ляльки в українському стилі, привело мене до того, що я просто захопилась вивченням українського народного одягу і це дуже цікаво! Я зробила для себе висновок, що вивчення одягу може стати джерелом пізнання етнічної культури українців.

На формування національного костюму мали свій вплив різні фактори: історичний, побутовий, майновий, тому костюми представників різних регіонів України та різних верств населення між собою відрізнялися.

Традиційні та найбільше поширені форми українського костюма, які зараз згадуються як національні, були сформовані у ХІХ ст.. Узагальнивши, можна виділити основні його елементи, притаманні для всієї території України.

Отож, для українського вбрання характерні:

Сорочка — вважається найдавнішою складовою жіночого та чоловічого костюму. Ще в часи Київської Русі вона була як натільною, так і частиною верхнього одягу. Сорочка могла бути полотняною або суконною. Чоловічі сорочки були коротші, схожі на туніки. Жіночі – обов’язково мали вишитий край.

Плахта — елемент святкового жіночого костюму, могла бути частково зшитою. Притаманна вона більше жіночому костюму Середнього та Нижнього Подніпров’я, хоча побутувала і в інших регіонах. На плахту йшла найбільша кількість домотканого полотна – близько 4 м! Плахта була дуже барвистою переважно в клітинку, могла вишиватися вовною або шовком.

Пояс-крайка — шився з домотканої тканини, часто оформлявся вишивкою, слугував засобом тримання одягу, тобто його обов’язковим елементом, але разом з тим, був ще й гарною прикрасою.

Запаска (опинка, обгортка, дерга) — належить до незшитого стегнового жіночого одягу. Два шматка однотонного, товстого, неваляного полотна. Спочатку на жіночий стан пов’язували її задню частину, а потім кріпили передню (попередницю). Попередниця могла бути прикрашена орнаментом. Запаска носилася на роботу і була поширена практично на всіх українських теренах, але мала регіональні ознаки.

Спідниця (андарак, літник) – поясний одяг для жінок, перважно червоних відтінків, виготовлений з вовняної або напіввовняної домотканої тканини. Понизу була прикрашена вишивкою. Складалася з кількох пілок (3-4), причому притичка (передня пілка) – могла бути з іншої тканини і мати інший малюнок.

На моїй Кіровоградщині поширення набув шарафан – така спідниця до нагрудника, переважно з тканини жовто-коричневого, фіолетового або ж вишневого кольору.

Керсетка — жіноча безрукавка, яка шилась із фабричної тканини. Вона мала різні варіанти довжини, різні пропорції, та оздоблення. Побутувала здебільшого у Наддніпрянщині та частково у Південній Україні. Могла підперізуватися поясом.

Намисто (коралі та бурштин) — жіноча нагрудна прикраса, поширена на всій території. Яка доповнювалась дукачем – металевою монетою, яка займала центральне місце у намисті. Кількість разків намиста (до 25) та способи його обробки вказували на майновий стан жінки. Також кількість разків намиста залежала від наявності вишивки на сорочці: де її менше – там багатше намисто, і навпаки. Існувало неписане вікове обмеження носіння намиста. Серед жінок була поширеною приказка: «Як якій добре жити, то й довше носить намисто».

Штани – чоловічий поясний одяг, який мав різні форми та крій. У різних регіонах існували різні назви: гащі, шаровари, калошні, ногавиці. Їх шили в основному з грубуватого саморобного полотна.

Жупан – різновид чоловічого та жіночого святкового верхнього одягу. Його наявність була ознакою добробуту бо шився він з дорогих тканин. В різних регіонах мав різновиди: черкеска, курта, чумарка.

Поширеним також був хутровий одяг, еволюцію якого можна спостерігати ще з часів Київської Русі. Наявність такого одягу теж вказувала на майновий стан людини. Найпоширенішим одягом з хутра був кожух який навіть наділявся магічними властивостями. На більшості території він міг бути прикрашений вишивкою, аплікаціями та нашивкою.

Головні убори жінок ділилися на типи: рушникові, чепці, шапки та дівочі вінки. Найпоширенішими були очіпок, намітка та хустка

Очіпок — шита із ситцю шапка, обов’язковий головний убір заміжніх жінок. Зверху на нього намотували намітку або завивало (назва хусток).

На території Наддніпрянщини голову заміжньої жінки покривали полотнищем прямокутної або квадратної форми. Так, прямокутний головний убір, довжиною близько 5-ти метрів, називали наміткою, яка мала різні способи намотування навколо очіпка. Покриваючи голову молодої наміткою, заміжні жінки співали:
 

uamodna.com

Національний український одяг

Краса, своєрідність, комфортність українського національного одягу обумовлені багатовіковими традиціями, розвитком і вдосконаленням технік отримання та обробки матеріалів для виготовлення одягу, творчими талантами рукодільниць, що створюють різні фасони і декоративні оздоби. Майстри в різних регіонах України намагалися створити свій неповторний одяг, тому український костюм дуже різноманітний. Одяг українців, які проживають на Лівобережжі, значно відрізняється від одягу жителів Правобережжя. Є суттєві відмінності в одязі і між областями: Поділля, Слобожанщина, Полісся, Карпати, південні райони.

Регіональні відмінності проявляються не лише в декоративному оздобленні одягу. Застосовувалися різні матеріали для пошиття одягу, створювалися різні фасони і крій, використовувалися свої, особливі, технології виготовлення матеріалів, шиття та декорування одягу. У кожному регіоні носили свої характерні лише їм головні убори, прикраси, взуття. Найбільш помітно позначилися відмінності на неймовірно багатій різноманітності орнаментів, якими українці прикрашають свій одяг. Вишиті сорочки та пояси досі мають свої регіональні особливості. Різний у різних місцевостях і склад всього костюма, і те, як його носять. Одяг українців складалася з декількох обов’язкових предметів, які, залежно від регіону, відрізнялися кроєм, декором і мали свої назви.

Сорочка або вишиванка є основним елементом українського одягу. Її носили ще з давньослов’янських часів, і надалі вона незмінно входила до складу українського костюма в якості натільного одягу, або навіть як верхній одяг. Для її пошиття використовували домоткане лляне або конопляне полотно, а пізніше стали застосовувати і бавовняну тканину. До дев’ятнадцятого — двадцятого століть українські сорочки придбали велику різноманітність у крої та оформленні орнаментами. Сорочки повсякденні шили з простого полотна, небагато декоруючи орнаментами. Святкові сорочки відрізняються багатим колоритом вишивки на тлі тонкої красивої тканини.

Для українських сорочок також характерні кілька основних видів крою: найдавніший крій по типу туніки, а також на кокетці, з суцільним цілісним рукавом, зі вставками на плечах. Регіональні відмінності проявлялися в способі з’єднання рукавів з плечової вставкою, у формі та розмірі цієї вставки, в наявності клинів, які вшивали в пройму рукавів для надання більшої свободи рухам. Верхня частина рукавів часто збиралася в невелику збірку, а низ оформлявся манжетою. Горловина теж могла оформлятися по-різному: у вигляді збірки без коміра, з коміром-стійкою, з відкладним коміром. На покрій впливала і ширина домотканого полотна, яка залежала від особливостей верстата, і становила приблизно півметра.

Найбільш помітна відмінність сорочок різних регіонів — це барвисте декорування їх багатою вишивкою характерних саме для даної місцевості орнаментів. Українські жінки самі шили і вишивали сорочки чоловікові, дітям, собі та іншим членам родини. Навіть до весілля, заручена наречена шила і прикрашала вишивкою сорочку для свого нареченого, яку наречений одягав на весілля, демонструючи родичам майстерність своєї обраниці.

Поверх сорочки українці надягали інші предмети одягу, склад яких залежав від статі, віку людини, місцевості, де він проживав, і сезону року. А Саме:

Андарак — це спідниця, зшита з домотканого вовняного або напівшерстяного полотна. Ззаду спідниця збиралася складками й оздоблювалася знизу широким орнаментом, витканим на верстаті, або вишитим вручну вовняними нитками. Найбільш поширений андарак був на Чернігівщині. Жінки Полісся називали андарак спідниці, зшиті з вовняної тканини в смужку.

Дерга — повсякденна спідниця, що складається з одного довгого шматка вовняного домашнього полотна, який жінки обертали кілька разів навколо нижньої частини тіла. Через це її ще називали «обгортка». Закріплювали смикаючи на талії поясом. Цей вид спідниці був дуже поширений в Україні. Смикаючі носили на Прикарпатті, Поділлі, Буковині, в центральних областях, на Полтавщині.

Юпкой, кохтою, курткою називали нагрудну одяг з довгими рукавами. Її носили в багатьох українських областях. За формою і кроєм вона нагадувала безрукавку, властиву даній місцевості. Тканина для пошиву юпки в основному використовувалася фабрична.

Керсетка — один з різновидів жіночих безрукавок. Була поширена на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, в південних районах України. Керсетки могли бути різними по довжині, пропорціям, по декоративному оформленню. Найбільш популярними і різноманітними керсетки стали в дев’ятнадцятому столітті, коли остаточно визначилися їх регіональні особливості в крої, матеріалах, колірних комбінаціях і прийомах обробки.

Безрукавка — безрукавка з хутра, дуже популярний вид одягу у жителів Прикарпаття і Карпат. Жителі кожного району цих місцевостей намагалися урізноманітнити способи декорування безрукавок, досягаючи в їх оформленні надзвичайної краси та неповторності.

Лейбик — безрукавка, шита з сукна, яку носили українці, які жили в Поліссі, в передгір’ях Карпат та інших районах Західної України. У деяких місцевостях Лейбик мав інші назви — горсет, катанка, бруслик.

Якщо ви вирішили купити вишиванку, нагадуємо, в асортименті нашого магазину великий вибір, у нас ви можете купити чоловічу вишиванку, жіночу вишиванку или дитячу вишиванку.

etnoxata.com.ua